Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Питання ведення зовнішньої політики, оголошення війни та підписання миру, а також виділення коштів на ведення війни проголошувалися винятковою прерогативою спільного для всієї Речі Посполитої вального сейму. Сенаторські посади Речі Посполитої від Великого князівства Руського мали право посідати лише представники православної шляхти. Козацька старшина Війська Запорозького отримувала можливість нобілітації королем і вальним сеймом республіки за поданням гетьмана. На території князівства церковна унія православних з католиками підлягала ліквідації, а захоплене раніше уніатами церковне майно підлягало поверненню православній церкві.

Сенаторські посади та вищі адміністративні уряди на території Руського князівства мали обіймати лише особи православного віросповідання. На його землях скасовувалась церковна унія, а православна церква урівнювалась у правах з католицькою. У спільному сеймі федерації постійні місця сенаторів отримували київський православний митрополит і п'ятеро єпископів.

Неабияку увагу гетьман Виговський звертав у цей час і на задоволення культурно-освітніх і релігійних запитів православного населення. Саме в контексті реалізації гадяцького курсу Виговський уперше добився затвердження королем за Києво-Могилянським колегіумом статусу академії, а також закріплення права відкривати в необхідній кількості школи, друкарні тощо. Наполегливо шукав він і способи досягнення міжконфесійного миру в Україні через визнання за православними прав, якими володіли римо-католики й уніати (греко-католики), планував реалізацію універсальної церковної унії, яка б ліквідувала розкол в тілі православної церкви.

Менш привабливим для широкого суспільного загалу були постанови щодо вирішення проблем соціально-економічного плану. Адже на українських землях поновлювалися дореволюційні поземельні відносини, і селяни мали повернутися до «звиклого послушенства» своїм панам. Нехтування ж витвореними в ході революції стосункам у сфері поземельних відносин, взаємин «селянин — пан», а також спроба обмеження козацького реєстру лише 30 тисячами осіб становили неабияку загрозу для реалізації українсько-польського порозуміння на практиці.

Відповідно до задуму творців угоди, вона була призвана не лише забезпечити мир у стосунках України та Польщі — при збереженні державності першої та визнання нею зверхності короля польського, — ай розпочати процес умиротворення всієї Центрально-Східної Європи. По-перше, Гадяч повертав Україні мир із Кримським ханством. По-друге, український уряд брав зобов'язання виступити посередником в укладенні польським королем миру зі своїм союзником — Швецією. По-третє, політичне врегулювання українсько-польського конфлікту позбавляло Москву приводу для продовження війни. Зрозуміло, що гетьман був свідомий того, що остання так легко не відмовиться від завойованих територій. А тому він настійливо рекомендував Яну Казимиру негайно, навіть ціною певних поступок, примиритися зі Швецією, аби силою змусити московське керівництво визнати нові реалії. Щоправда, крім тиску на Москву, Виговський допускав і можливість політичного примирення, більше того, висловлював пропозиції щодо приєднання царя до центрально-східної федерації держав. Своєрідним підґрунтям такого альянсу мала стати спільна оборона від османської загрози, про що вже давно говорили керівники Венеціанської республіки та Габсбурзької імперії. Таким чином, за умови успішної реалізації задуму Україна мала стати потужним фактором європейської системи безпеки.