Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років
- Автор: Горобец Виктор Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0872-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років». Краткое содержание книги:
• Козацька революція 1648—1649
• Переяславська рада і світ після Переяслава
• Війна берегів та її наслідки
• Гетьманат кінця XVII — початку XVIII ст.
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Не менш різкими були й відповіді Хмельницького на вимоги російської сторони закріпити царських воєвод в українських містах, а також сплачувати Москві податки. На переговорах 10 червня гетьман заявив окольничому Бутурліну, що «судді де Самойлу і полковнику Тетері він, гетьман, не приказував і в нього на думці не було, щоб царська величність у великий містах: в Чернігові, в Переяславі, в Ніжині, велів бути своєї царської величності воєводам». Приблизно такими ж були відповіді й на інші претензії російської сторони.
Та літо 1657 р. було не найкращим часом для демонстрації незалежницьких устремлінь Чигирина. Участь українських військ у виправі князя Дьєрдя II Ракоці на землі Корони Польської вкрай загострила українсько-кримські відносини. Усередині червня проти Ракоці вийшло кілька десятків тисяч ординців, а перед тим, 7 травня, брацлавський полковник Михайло Зеленський інформував гетьмана, що хан «Днепр перешод, стоит под Конкой... Дедиш Акея имеет итти под Каменец к Ляхом, чтоб совокупитись». Тривожні дані про можливість вторгнення Орди на українські землі надходили також із інших джерел.
Ситуацію значно ускладнював і той факт, що в Гетьманаті все виразніше назріває внутрішній конфлікт. Майнова диференціація суспільства, стрімке зростання владних можливостей козацької старшини на шкоду іншим верствам населення, ігнорування соціально-економічних інтересів селянства та рядового козацтва спричиняють загострення соціальних антагонізмів, які на середину весни 1657 р. переростають в антигетьманські виступи на Запорожжі, а влітку переходять і на гетьманське військо. Через критичний стан здоров'я Богдана Хмельницького посилюється й боротьба в середовищі козацької еліти.
За таких умов гетьманський уряд змушений був пом'якшити свою позицію у взаєминах із Москвою. Саме тому Хмельницький, висловивши 10 червня рішучий протест проти претензій московського керівництва, уже за день доклав усіх зусиль, щоб дезавуювати попередні заяви. Ще активніше в цьому напрямку діяв генеральний писар Іван Виговський, який, вочевидь, у такий спосіб розпочинав боротьбу за гетьманську булаву.
Посол шведського короля Ґустав Лільєкрон, котрий прибув в Україну влітку 1657 р., щоб розірвати союз козаків із Москвою, проаналізувавши ситуацію у Війську Запорозькому, дійшов висновку про неможливість виконати покладене на нього завдання. Зважаючи на критичний стан здоров'я Богдана, шведські дипломати покладали надії на поліпшення умов для шведсько-української співпраці вже за його наступника. Та завважмо, що шведи не були надто оригінальними в своїх сподіваннях. До вірогідної зміни українського керівництва готувалася й Москва, сподіваючись нав'язати майбутньому суверенові конкретніші та жорсткіші зобов'язання, ніж ті, які мав Хмельницький. Скажімо, у червні Федір Бутурлін доповідав Олексієві Михайловичу з України, що рішенню Корсунської старшинської ради передати булаву гетьманичеві Юрію не варто надавати надто великого значення, бо «після смерті гетьмана буде тому слову відміна, те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде».
Такими були сподівання московських політиків. Не менш принадні перспективи вабили й інші зацікавлені в співпраці з Україною держави. Згідно з інформацією царського окольничого, у середині червня в Чигирині перебували, крім посольства московського царя, дипломатичні місії від шведського короля, трансільванського князя, молдавського та волоського господарів. Із інших повідомлень довідуємося, що невдовзі до гетьманської резиденції прибув і посланець турецького султана. У Варшаві завершувалася підготовка до повторного приїзду в Україну дипломатичної місії волинського каштеляна Станіслава Казимира Беневського. Інакше кажучи, усе свідчило про те, що боротьба за Україну невдовзі набуде нової, може, досі й небаченої сили.
Гетьман помер — нехай новий гетьман?
Україна на переломі: виклики осені 1657-го
Перебувати на чолі козацької України Івану Виговському випало після славетного гетьманування Богдана Хмельницького, а відтак йому не так уже й складно було загубитися в променях слави свого знаменитого попередника. До того ж гетьманську булаву Виговський тримав лише з кінця літа 1657-го до початку осені 1659-го, тобто найменше з-поміж усіх козацьких зверхників за всю історію існування Гетьманату в XVII—XVIII ст.ст. Утім унікальний дар Виговського — передовсім як надзвичайно здібного адміністратора, а ще державного й політичного діяча європейського виховання та вмілого дипломата — сприяв тому, що і його ім'я поруч з Богданом Хмельницьким й Іваном Мазепою міцно вкарбувалось в аннали української історії як одного з найвизначніших володарів гетьманської булави.
Народився майбутній гетьман десь близько 1616 р. в сім'ї активного діяча Київського Богоявленського братства Остапа Виговського, що походив зі старовинного роду православної шляхти Лучичів-Виговських. Місцем народження Івана, за одними відомостями, було містечко Гоголів на Київщині (тепер с. Гоголів Броварського р-ну Київської обл.), за іншими — родовий маєток Вигов, розташований за тогочасним адміністративним поділом також на Київщині, але в правобережній, поліській її частині, що на той час входила до складу Овруцького повіту (тепер Коростенського р-ну Житомирської обл.). Освіту здобув, імовірно, у Києво-Могилянському колегіумі. Вільно володів, крім української, церковнослов'янською, польської, латинською й російською мовами. Був добре обізнаний з правознавством. Розумівся на тонкощах європейської дипломатії. Та й загалом був одним з найбільш освічених козацьких зверхників за всю історію існування Української козацької держави.
Службову кар'єру розпочав у Луцькому гродському суді. Згодом завідував канцелярією земського суду. По тому перебував на військовій службі: спочатку служив військовим товаришем у кварцяному війську, а з 1638-го виконував обов'язки писаря при поставленому на чолі Війська Запорозького, згідно з умовами «Ординації Війська Запорозького», Яськові Шемберку. За деякий час був підвищений до чину ротмістра королівського війська.
З початком Визвольної війни після нетривалих вагань Виговський пристає до повсталого народу й досить швидко стає одним з найближчих соратників Хмельницького, посідає чільне місце серед керівництва новоствореної козацької держави. Хоча, справедливості заради, варто відзначити, що початок служби Виговського у Війську Запорозькому був доволі драматичним. Під час битви з повсталими козаками на Жовтих Водах у травні 1648 р. ротмістр кварцяної корогви потрапив у полон до татар, звідки був викуплений на волю Богданом Хмельницьким. Остання обставина дала дослідникам підстави припускати, що ще перед тим прикрим для Виговського випадком він був добре знайомим і, можливо, навіть перебував у дружніх стосунках з колишнім військовим писарем і чигиринським сотником реєстрової частини Війська Запорозького. Вочевидь, саме ця дружба й стала передумовою стрімкого службового зростання Івана Виговського в службовій ієрархії Війська Запорозького, що чим далі, тим більше набувало ознак повноцінної державної структури. Отож певний час Виговський виконував особисті доручення гетьмана як приватна особа, а невдовзі, уже з початком 1649 р., посів уряд генерального писаря Війська Запорозького.
І саме на посаді генерального писаря якнайповніше розкриваються його здібності як талановитого адміністратора, тонкого дипломата, мудрого дорадника гетьмана в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики. За короткий час йому вдається створити потужний орган державного управління Української козацької держави — Генеральну військову канцелярію, налагодити ефективну взаємодію з органами місцевого самоврядування. А ще очолювана Виговським канцелярія поєднувала в собі функції генерального штабу, управління розвідки й контррозвідки, міністерства закордонних справ. Дослідники відзначають також неабиякі особисті заслуги генерального писаря в становленні українського діловодства, реформуванні правопису, в утвердженні фонетичного письма, при якому звукова система відповідала літерній, тощо.