Острів Каміно
- Автор: Гришэм Джон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-140-5
- Переводчик: Владимир Аполлинариевич Заяц
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Острів Каміно». Краткое содержание книги:
— Отак просто?
— Ну, так виходить не завжди, але цього разу пощастило. За це я й люблю свою справу.
— А можна дещо спитати? Той ідеальний екземпляр «Ловця в житі», про який ви згадували — якби ви вирішили його продати, то за скільки?
— Я бачу, вас уже теж зацікавив цей бізнес?
— Зовсім ні: у мене немає комерційної жилки. Просто цікаво, от і все.
— Минулого року я відмовився віддати його за вісімдесят тисяч. Він не продається, але якби обставини змусили мене виставити його на продаж, я вимагав би сотню.
— Нічого собі угода.
— То ви казали, що хотіли б його побачити.
Знизавши плечима, ніби її це не так уже й цікавило, Мерсер відгукнулася:
— Звісно — якщо маєте час.
Було видно, що Брюс бажає похвалитися своєю колекцією.
— Для вас у мене завжди знайдеться час. Ходімо.
Минувши сходи на другий поверх, вони пройшли відділом дитячої літератури, а тоді в дальній кінець магазину. Сходи, що вели донизу, були за зачиненими дверима осторонь від проходу, які виглядали так, ніби ними користувалися нечасто. Під стелею в кутку навпроти висіла камера, а самі двері було обладнано датчиком безпеки. Брюс відімкнув ключем ригельний замок і провернув круглу ручку, яка виявилася незамкненою. Відчинивши двері, він увімкнув світло.
— Обережно,— попередив він і почав спускатися.
Мерсер трималася на відстані й ступала обережно, як він і просив. Унизу Брюс клацнув іще одним вимикачем світла.
Підвал було розділено принаймні на дві секції. У першій, більшій, були сходи й металеві двері, що вели до Ноеліного підвалу, а також ряди старих дерев’яних стелажів, полиці яких прогиналися під вагою тисяч незатребуваних книг, гранок і ознайомчих примірників.
— Це називається «кладовищем»,— повідомив Брюс, махнувши в бік того безладу.— Кожен магазин має своє приміщення для макулатури.
Зробивши кілька кроків у бік задньої частини підвалу, вони зупинилися біля стіни зі шлакоблока — було видно, що її звели значно пізніше, ніж саму будівлю. Стіна проходила по всій висоті й ширині приміщення, щільно прилягаючи з усіх боків, і в ній були ще одні металеві двері з цифровою панеллю збоку. Поки Брюс набирав код, Мерсер озирнулась і помітила спрямовану на двері камеру, яка висіла на старій крокві. Невдовзі щось за-дзижчало й клацнуло, двері відімкнулися, і вони увійшли в приміщення, де було помітно прохолодніше. Брюс увімкнув світло.
Кімната, здається, була повністю ізольована, і уздовж її стін простягнися ряди стелажів. Бетонну підлогу було рівно оброблено, а низьку стелю оббито якимось волокнистим матеріалом, який Мерсер не змогла б описати — втім, у цьому й не було потреби, адже її камера записала все для подальшого розгляду експертами, які за годину мали визначити, що приміщення було дванадцять метрів завдовжки, десь стільки ж завширшки й два з половиною метри заввишки, мало герметичні стики і, вочевидь, було повітронепроникним, вогнетривким і надійно захищеним від небажаних гостей.
— Світло, тепло й надмірна вологість можуть завдати шкоди книгам, тому всі ці три параметри треба контролювати. Тут майже немає вологи, а температура завжди становить близько тринадцяти градусів Цельсія. Звісно, жодного сонячного світла.
Стелажі були виготовлені з товстих металевих листів і мали скляні дверцята, крізь які можна було побачити корінці книг. Кожен стелаж мав шість полиць, нижня з яких розташовувалася десь за шістдесят сантиметрів від підлоги, а верхня — сантиметрів на десять вище голови Мерсер — отже, десь метр вісімдесят заввишки,— припустила Мерсер, і Рік із Ґремом погодилися б із нею.
— То де тут Тессині книги?— поцікавилася вона.
Брюс підійшов до задньої стінки, вставив ключ у вузьку бічну панель поруч із полицями й повернув його. Щось клацнуло, і скляні дверцята всіх шести полиць відімкнулися. Брюс відчинив дверцята другої полиці зверху.
— Ось вони,— відповів він, дістаючи екземпляри «Засудженого» й «Кривавого меридіана»,— у своїй новій безпечній і затишній домівці.
— Тут справді дуже безпечно,— погодилася Мерсер.— Брюсе, я просто вражена. Скільки тут усього книг?
— Кількасот, але не всі з них належать мені,— Брюс показав на стіну біля дверей і пояснив:— Там книги, які я зберігаю на прохання клієнтів і друзів. Деякі тут — на такій собі консигнації. У мене є клієнт, який зараз у процесі розлучення, і тут сховано його книги. Імовірно, що я отримаю повістку і мене викличуть до суду,— і то буде не перший такий випадок. Проте я завжди готовий збрехати, щоб захистити свого клієнта.
— А це що?— спитала вона, вказуючи на високу громіздку шафу в кутку.
— Це сейф, у якому я зберігаю найцінніше.
Брюс став набирати код на вбудованій панелі, і Мерсер одразу ж чемно відвернулася. Невдовзі замок клацнув, і Брюс відчинив масивні дверцята. Верхню й середню частину сейфа займали три полиці, заставлені книжками, які збоку були схожі на муляжі. Назви деяких із них було витиснено золотом. Брюс обережно дістав із середньої полиці одну книгу й запитав:
— Знаєте, що таке «мушля»?
— Ні.
— Це отакий захисний футляр, виготовлений спеціально для кожної книги. Звісно, що книги мають різний розмір, тому й футляри відрізняються. Ходім он туди.
Вони підійшли до маленького столика в центрі кімнати. Брюс поклав на нього «мушлю» і, відкривши її, обережно дістав книгу. На її суперобкладинці була прозора ламінована плівка.
— Це мій перший примірник «Ловця в житі». Він дістався мені в спадок від батька двадцять років тому.
— То у вас два примірники?
— Чотири,— він розгорнув книгу й указав на трохи знебарвлене місце на форзаці.— Тут трохи зблякло, і на обкладинці є кілька маленьких дефектів, але загалом — майже відмінний стан.
Залишивши книгу й футляр на столі, Брюс знов підійшов до сейфа. Мерсер обернулася в його бік, аби Рік із Ґремом мали можливість як слід розглянути сейф спереду. У його нижній частині, під полицями з рідкісними книгами, були чотири висувні ящики, усі щільно закриті.
Якщо рукописи дійсно в Брюса, то вони мають бути саме тут, вирішила Мерсер.
Брюс поклав на стіл іще один футляр і сказав:
— Це четвертий мій екземпляр, і єдиний з чотирьох, підписаний самим Селінджером,— він розкрив футляр, дістав книгу й розгорнув її на титульній сторінці.— Тут нема ні присвяти, ні дати, а лише його автограф, який, як я вже казав, є великою рідкістю. Він просто відмовлявся підписувати свої книги. У нього справді були не всі дома, чи не так?
— Принаймні таке кажуть,— відгукнулася Мерсер.— Ці книги просто прекрасні.
— Авжеж,— кивнув Брюс, легенько погладжуючи книжку.— Коли в мене трапляється невдалий день, я вибираюся з магазину, замикаюся тут і дістаю ці книги. Я, буває, намагаюся уявити себе на місці Селінджера в 1951 році, коли опублікували його перший роман. До того вже вийшли друком кілька його оповідань — кілька з них у «Нью-Йоркері»,— але про нього мало хто знав. Перший тираж надрукували у видавництві «Літтл, Браун і Компанія» і він становив лише десять тисяч; і ось тепер щороку продається мільйон примірників цієї книги шістдесятьма п’ятьма мовами. Він і уявити не міг, який на нього чекає успіх — проте, ставши багатим і знаменитим, не витримав повсюдної уваги. Більшість дослідників вважає, що він трохи відбився глузду.
— Я два роки тому вела лекції про цю книгу.
— То ви добре її знаєте?
— Вона, правда, мені не дуже до вподоби. Як я вже казала, я насамперед полюбляю творчість жінок — бажано тих, які ще живі.
— Що ж, тоді ви, напевно, були б не проти поглянути на найрідкіснішу книгу в моїй колекції, написану жінкою — живою чи мертвою.
— Авжеж.
Брюс повернувся до сейфа, а Мерсер знімала кожен його крок і навіть трохи відступила, щоби знов зафіксувати маленькою камерою вид сейфа спереду.