Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: "Ярославів Вал"
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
Оля розчервонілася від хвилювання й тепла і зі щасливою усмішкою приймала поздоровлення Аскольда, Ликери, їхніх сусідів, зовсім незнайомих людей. Вона здалася Гайдукові білим екзотичним метеликом, що випадково потрапив до цієї темної сирої церкви, до чужих людей, на долю яких випали каторжна праця, втрати близьких, всі нещастя цієї землі, — і, незважаючи ні на що, люди ці не втратили доброти і співчуття до інших.
Останнім з привітанням до них підступив дебелий лисий чоловік з бородою у стилі американського оскароносного актора Дейвіда Моріарті, що зіграв у 2075 році роль царя Ірода, але — на відміну від актора — зі слідами Чорного Мору на обличчі, у водонепроникному плащі, з тих, що ними були екіпіровані солдати турецького корпусу яничар, а під плащем проглядали скандинавська кольчуга й короткий меч за поясом. Незнайомий чоловік хрипко промовив:
— Ну бляха-муха, не думав, що зустріну вас тут, Ігорю Петровичу… А ти, — накинувся він на Олю, — як ти поводиш себе з бойовим генералом? Ти що, вночі не можеш його ущипнути? Хто тебе таку виховав, бляха-муха?
Гайдук і Оля остовпіло дивилися на незнайомця. Це був Григорій Іванович Невінчаний.
30
Перед від'їздом з Пирогова Гайдук провів Аскольда і Ликеру з дітьми до їхньої хати. Аскольд ніс на руках малого Івася. Ликера йшла попереду.
— Ви не ображайтесь, пане генерале, — тихо мовив Аскольд, щоб не розбудити Івасика, який заснув у нього в руках. — Мені болить усе, що пов'язане з Воженою.
— Мені теж.
— Ми вас не засуджуємо, але…
— Ви мене засуджуєте і, можливо, маєте рацію.
— Чи ви отримуєте якусь інформацію з Америки? Гайдук заперечливо похитав головою.
— Може, вона жива? — в голосі Аскольда були туга і надія.
— Хотів би вірити. Я сподіваюся на це, — Гайдук подумав, що навіть уві сні Івасик усміхається. — Вожена покинула мене у найважчу хвилину мого життя. Її звільнення обійшлося дуже дорого. І досі батьки Льоші — загиблого офіцера — проклинають мене. Не розуміють, в ім'я чого він загинув. Вожена зробила вибір — служити Америці. Я її не засуджую за це. Але, як мені здається, вона вирішила відкрити військовим одну таємницю Марса… Хоч не мала на це права. Для мене вона мертва.
Він сам жахнувся з непримиренної жорстокості цих слів. Вони зупинилися біля висохлої груші, на якій колись — у найщасливішу пору Гайдукового життя — сидів дрон серії «Яструб».
— Я не виправдовуюсь перед вами, — продовжував Гайдук. — Але зрозумійте: у вас є Ликера, діти. А в мене — нікого. Я стояв на межі загибелі… Тобто помер одного дня. Мене повернули. Самотність — як чорна діра. Знищує людину…
— Я розумію, — покірливо мовив Аскольд. Він уже не був схожий на самовпевненого латиноса, а — блідий, зморений, посивілий, в латаному-перелатаному бушлаті — скидався на українського селянина часів сталінської колективізації.
— Як ви змогли вижити? — спитав Гайдук.
— Деякі запаси були… А потім я впрягався у візок й ходив до Києва, торгував борошном і картоплею. Продавав борошно склянками і картоплю на штуки. Тепер оратиму поле, чекатиму сонця. Я чув, що хочуть землю в нас відібрати москалі. Продзагони наче організували?
— Відіб'ємо. Роздамо вам зброю, армію організуємо.
— Без землі нам не жити, — Аскольд передав сонного Івася в руки Гайдука. — Потримайте, я зараз вернуся.
Він пішов до хати й повернувся з синім пластиковим конвертом, туго перемотаним коричневою клейкою стрічкою.
— Це вам. Це все, що залишилось від Божени.
Перш ніж віддати батькові Івасика, Гайдук відчув тепло малюка, що несло заспокоєння. «Це називається нірвана», — подумав Гайдук. Хлопчик усміхався уві сні так блаженно, наче бачив щасливе видіння — сяєво, яке щедро линуло на землю з небесних сфер, — і ніхто на землі ще не помітив цього тихого світла, за яким спрагли люди, але мале дитя вже було благословенне цим знаком життя і спасіння.
Коли вони від'їжджали, хлопці з самооборони ще не повернулися, Григорій Невінчаний пообіцяв проконтролювати все, пов'язане з замахом на Гайдука, і доповісти в Києві. Принагідно й розповісти історію своїх мандрів у часи Великої Темряви.