Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: "Ярославів Вал"
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
33
Працюючи радником гетьмана з національної безпеки, Гайдук ніколи не бував на особливо таємному спецоб'єкті «Чорнобиль-30», що входив до сфери особистої відповідальності К. — Д. Махуна, який ревно оберігав своє дітище від зайвої уваги підлеглих, навіть найближчих. До Гайдука доходили різні чутки щодо діяльності спецоб'єкта «Чорнобиль-30» (відкритими для світу залишалися лише протиатомні скафандри «Чорнобиль-30»), але він заборонив співробітникам ВІРУ збирати окремий файл, присвячений «Чорнобилю-30», бо це було б грубим порушенням прямих наказів гетьмана, його суворої заборони.
Їхня нинішня поїздка до Чорнобиля також була обставлена таємним ритуалом: Оля не сказала своєму шефові Василю Волі, куди вони їдуть (повідала лише, сором'язливо опустивши очі, що подаються «у рамках медового місяця туди, де чекає на них богиня Траха»), і дозволила запросити тільки Валер'яна Шморгуна — як виявилося, довірену особу для зв'язку з «Чорнобилем-30».
Враховуючи сумний досвід весільної прогулянки до ЗЕК-116, на даху «Козака Мамая» встановили спарену швидкострільну гармату вМАЗ-ЗЗ (калібр 33 мм, народна назва — «тещин язик», яка змітала все навкруги в ближньому бою від п'ятдесяти до трьох тисяч метрів). Гарматою заправляли Гайдукові друзі — братчики Микола Мармиза та Микита Іваненко, які першими приїхали до Києва на виконання розпорядження ЦКР. Чміль та Гальперин затрималися в братстві, щоб підшукати собі заміну.
Коли проїздили повз Куренівку, вже за пам'ятником старому київському трамваю, який був свідком глинисто-дощової, селевої катастрофи Бабиного Яру, Гайдук звернув увагу на корпуси Китайсько-українського університету високих технологій імені Ден Сяопіна, на всіх поверхах яких світилися вікна й спостерігався рух людських постатей.
Гайдук зітхнув. Поки Воля цитує Велесову Книгу, в Києві не працює жоден український університет. Він подумав, що, либонь, у Бостоні та ж сама ситуація: в темряві, в холоді й мороці світяться вікна китайських університетів, а Гарвард і MIT зяють пусткою.
У Нових Петрівцях, біля брами Межигірського національного історико-природного заповідника — бібліотеки Ярослава Мудрого, їх зупинив патруль.
Люди в незнайомій Гайдуку чорній формі, добре озброєні (на чорних бейсбольних кашкетах можна було побачити знак атома), ретельно перевірили документи киян, звіривши з попереднім списком на невеличкому лептопі командира. Оля, яка явно знала командира, кинула йому кілька незрозумілих слів — мабуть, пароль, — він зазирнув усередину «Мамая» і підняв руку.
— Ми будемо вас супроводжувати, — повідомив.
Ескорт — їх було чоловік двадцять — усівся в чотири темно-сірі військові джипи «Джура», два спереду і два позаду «Мамая», і колона рушила. Порожнє шосе вело на північ: Димер — Іванків — Чорнобиль. За п'ять кілометрів до Чорнобиля їх зустріло КПП та огорожа, що складалася з трьох ліній колючого дроту й захисного муру з надміцного нанобетону — заввишки три метри, з потужними прожекторами, як у тюремній зоні. На в'їзді до КПП, перекритому сталевими надовбами, висіли грізні оголошення: «Стій! Ти в'їжджаєш до закритої зони»; «Висока радіація!»; «Стій! Перевірка документів»; «У разі порушення — стріляємо без попередження».
Їх знову перевірили люди в чорній уніформі. Гайдука особливо вразили їхні засмаглі обличчя — наче повернулися з теплих сонячних країв, — що контрастували з блідими, анемічними подобизнами його супутників. «У них що — своє сепаратне чорнобильське сонце?» — подумав Гайдук. Швидко проминули Чорнобиль, що анітрохи не нагадував покинуте, притрушене радіоактивним пилом забуття містечко, а навпаки — вразив широкими, добре освітленими проспектами (Гайдук запам'ятав проспекти академіків Бар'яхтара і Легасова), новими чотириповерховими будинками-котеджами, оточеними соснами, білими і оранжевими електромобілями, що тихо снували по вулицях.
З Чорнобиля подалися до Прип'яті, але не доїхали; після мертвого Леліва звернули, не доїжджаючи до Копачів, наліво — ніби в напрямку Чистогалівки.
І тут трапилася ще одна дивина: Гайдук незчувся (втратив на мить концентрацію й не помітив), як їхня колона опинилася під землею: це був тунель з чотирма смугами руху, добре освітлений. У бічних «кишенях-стоянках» Гайдук побачив важкі темно-сірі тягачі з закритими платформами незрозумілого призначення. У таких колись транспортували мобільні стратегічні ракети наземного базування «Сварог» — доти, доки гетьман Махун не знищив їх на ультимативне домагання Конфедерації держав Північної Америки, яка погрожувала припинити фінансову допомогу Україні й позбавити членів Ареопагу, архонтів та олігархів їхніх рахунків в офшорах та маєтків на Флориді. Але головною принадою для гетьмана стала обіцянка американців запросити його до Білого дому й сфотографуватися з Ендрю Ван Лі.