Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: "Ярославів Вал"
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
— Що робимо? Повертаємо назад?
— Жени вперед! — гукнув Круку. — Не зупиняйся більше!
За кілька метрів перед «Мамаєм» вибухнула граната. «Хоч би не вжарили протитанковою ракетою», — подумав Гайдук, не припиняючи вогню. Побачив, як падають тоненькі берізки, зрізані його кулями, — наче сінокосилкою пройшовся. Маленькі, самонавідні на живу ціль, кулі несли потужну вибухову силу. «Козак Мамай» на повній швидкості пронісся повз місце засідки, і Гайдукові здалося, що він побачив у тумані три постаті нападників, які тікали вглиб лісу. Одна постать була охоплена полум'ям. Він послав навздогін ще одну чергу.
Підняв з підлоги перелякану Олю.
— Ти в порядку?
— Все плаття весільне мені зіпсували, — ображено задихаючись, вимовила вона. — Як я виглядаю?
— Як найкраща наречена Європи, — поцілував він її в носик. І визвірився на водія: — Хто знав про наш маршрут?
— Я нікому не казав, — повернув до Гайдука бліде, наче засохле від страху, обличчя Крук. — Стривайте, коли підписував путівку в Бо-гошитської, вона дуже цікавилася, в якій церкві, де… А я саме повернувся з Пирогова… Після того, як домовився про весілля. Вона за вас дуже раділа. Мабуть, хотіла, щоб ви її запросили.
«На похорон її свій запрошу, — подумав Гайдук, — fucken dyed bitch».
— Ви в порядку, пане генерале? — ніжно притулилася до нього Оля. — Ще не передумали вінчатися на лінії вогню?
Вона, на щастя, не зрозуміла тої смертельної небезпеки, яка їх щойно спіткала. «Хто виконавці? — похмуро міркував Гайдук. — Наші нездари чи «Вовки Півночі»? Схоже, що аматори. Варяги не залишили б жодного шансу. Ми щасливчики сьогодні».
Туман уже майже розтанув. Вони звернули на територію колишнього ЗЕК-116. «Козак Мамай» легко вискочив на пагорб — туди, де влітку 2077 року стояли з Невінчаним. Перед ними знову відкрилася ця земля, але нічого ідилічного в ній не залишилось. Наче художник, що змалював цю нову картину, мав усього дві фарби: чорну і білу, змішуючи які, досягав небаченого розмаїття усіх відтінків сірого кольору — навіть білі колись церкви стали на цій картині тьмяно-сірими, а поверхня ставків здавалася мертвою, наче риб'яче око.
Біль сповнив Гайдукове серце: так болісно, так до нестями безнадійно любить син своїх батьків, які ще зовсім недавно були сповнені сил, молоді й гарні, а сьогодні — смертельно хворі, виснажені, бліді й упокорено смиренні перед відходом у вічність. Не можна було з цим змиритися.
«Козак Мамай» наблизився до майдану, на якому стояла церква, і Гайдук зі здивуванням відзначив, що храм уже відновлений, охайно пофарбований — слідів пожежі не залишилось. Шинок також залатали картоном та фанерою. Біля церкви стояла група людей, серед яких був священик у святкових золотаво-рожевих ризах, що вирізняли його з-поміж темного одягу селян.
Священик — старий сухенький дідок з білим, як у кульбаби, пушком замість бороди — ступив назустріч Гайдуку та Олі.
— В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, — перехрестив він молодих. — Чекаємо на вас, пане генерале.
Крук почав виносити з «Мамая» весільні дари — свіжоспечені хлібини, пляшку іспанського хересу для весільної чаші, кільця ковбаси, свіжі китайські овочі, темно-червону банку розчинної кави «Taster's Choice» і навіть торт «Київський», замовлений Гайдуком у спеццеху їдальні № 1 для членів ЦКР.
Побачивши кілька озброєних людей з синьо-жовтими пов'язками членів місцевої самооборони, що стояли осторонь, Гайдук підійшов до них і розповів про стрілянину на феофанійському узліссі. Попросив — але тоном наказу, що не підлягає обговоренню, — негайно піти на місце перестрілки й подивитися, чи не залишилися там мертві й поранені. Мертвих обшукати, забрати зброю й документи, поранених привезти до села.
Четверо хлопців знехотя пішли запрягати воза, а Гайдук повернувся до церкви, де його з нетерпінням чекала Оля.
І тут він побачив Аскольда О'Коннела — міцної статури сивого чоловіка, який тримав на руках хлопчика років півтора-двох. Хлопчик з великою цікавістю дивився своїми світлими оченятами на яскраву ризу священика, на Гайдука та Олю, на броньовик, яким приїхали гості, й доброзичливо усміхався до всіх. Поряд стояла постаріла, але все ще вродлива Ликера, тримаючи за руки худенького білявого хлопця років п'яти та семирічну дівчину в пальтечку, перешитому з камуфляжної військової куртки. У дівчинки — чорнявої й смаглявої, як батько, — був не по-дитячому недовірливий, відчужений погляд. Ярема та Михайлина.