Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: "Ярославів Вал"
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
Гайдук підійшов до О'Коннелів. Хоч вони й розцілували його, але не було в їхніх обіймах колишньої теплоти: наче щось безцінне, якесь тепле марево любові й довіри, зникло за півтора року, що не бачились. Гайдук, представивши їм Олю, подумав, що, либонь, Вожена незримо стоїть між ним і цими людьми, вони ніколи не подарують йому цього весілля, цю молоду його наречену, це швидке і безжальне забуття Божени. Хоча насправді ніякого забуття не було — була спроба втечі від минулого, спотвореного тортурами, окупацією та Великим Спалахом, втечі від безчасся, від смерті, від Флори. Вожена залишалася його болем, якого він марно намагався позбутися. Оля стала його спасінням, і їй не треба було знати його минуле — те, що пов'язувало його з цими не знайомими їй людьми, з цією церквою і селом.
— Вибачте, пане генерале, треба починати, — отець Михаїл підійшов до молодих. Старечі його очі сльозилися. — 1 ради Бога пробачте, що я в цій ризі. За каноном потрібна біла риза для вінчання, але, бачите, всі ризи згоріли — і біла, і червона, і зелена. Доведеться в цій…
Вони з Олею підійшли до дверей храму. Оля була в білому довгому платті, пошитому в China-town з парашутного шовку, і блакитній прозорій косинці. Вона вже замерзла після теплої кабіни «Мамая», й Гайдук боявся, щоб вона не застудилася. Сам він одягнув виміняний за мішок картоплі на Бессарабці військовий темно-зелений мундир без будь-яких знаків розрізнення, шевронів чи погон; мундир був український, а жінка, що продала його, сказала, що це уніформа її сина, офіцера ВІРУ, який служив у військовому аташаті у Франції й згинув у Темряві, хоча жінка не втрачала надії, що повернеться.
Отець Михаїл дав молодим запалені свічки і попросив їх обмінятися обручками. Це називалося заручини. Щоб молода зовсім не змерзла у вогкому мороці, священик провів цю церемонію дуже швидко й завів їх до храму, де було тепло від запалених свічок; поставив молодих на білому, вишитому червоними квітами, рушнику.
На аналої, також вкритому вишиваним — білим по білому — рушником, лежали старовинне Євангеліє у потертій шкіряній палітурці й два позолочених вінці, в яких, як у кривих дзеркалах, жовто і червоно мерехтіло полум'я свічок. Церква заповнилася людьми, які давно вже не бачили вінчання, та ще й незнайомих людей з Києва. Всі звикли до відспівування покійників.
Гайдук попросив Аскольда стати його свідком. Той неохоче, як здалося Гайдукові, віддав Іванка (так звали малого хлопчика, що сидів у нього на руках) Ликері; другим свідком зголосився водій Крук, який стояв з боку Олі, бо, як людині невисокій на зріст, йому важко було б тримати вінець над Гайдуком. Оля стояла з лівого від Гайдука боку. Вона встигла перед основною церемонією ще вщипнути свого майбутнього чоловіка в зад, й він ледве стримався від сміху. Аскольд тримав вінець над Гайдуковою головою твердо, руки його, на відміну від Крука, не тремтіли.
Отець Михаїл натягнув старенькі окуляри з товстими скельцями й прочитав з записки:
— Вінчається раб Божий Георгій-Ігор-Гавриїл з рабою Божою Ольгою…
Почувши таку кількість імен свого чоловіка, ледве не пирснула раба Божа Ольга, в яку вселився бісик веселощів.
— Раб Божий Георгій-Ігор-Гавриїл, чи ти згоден взяти в дружини рабу Божу Ольгу і жити з нею в злагоді й любові аж доки смерть не розлучить вас? — тихо пробурмотів священик.
«Бідний, він зовсім розсипається», — подумав Гайдук і твердим командирським тоном відповів:
— Згоден.
— Чи згодна ти, раба Божа Ольга…
— Згодна, згодна, — поспішаючи, немовби церемонію могла перервати нова кулеметна черга, сказала Оля, сильно стиснувши чоловікові ліву руку й полоскотавши пальчиком його долоню.
Отець Михаїл підніс чашу з хересом, ледве не розплескавши дорогоцінне вино, — й молоді тричі пригубили гірко-солодку, сповнену пахощів хмільну рідину.
— Благословляю вас на довге, мирне і щасливе подружнє життя, бажаю вам усіх благ і добрих діточок. В ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого…
Кілька людей заспівали «Многая літа». Поцілувавши вінці й маленькі дерев'яні іконки з зображеннями Христа і Богородиці та обійшовши навкруги аналою тричі, Гайдук та Оля стали чоловіком і жінкою, ще не вірячи в реальність того, що сталося з ними.
Гайдук не хотів розповідати Олі, як довго напередодні вмовляв Крук отця Михаїла провести вінчання. На перешкоді стояли вік Гайдука та його перший шлюб. Тільки щедрі продуктові дари та посилання на архієрея, без згоди якого він не мав права давати Боже благословення літньому чоловікові й легковажній школярці, пом'якшили священикову суворість. Правда, з'ясувалося, що архієрей помер ще рік тому, а вищі церковні ієрархи взагалі забули про існування маленької сільської церкви. Отож отець Михаїл, побачивши торбину гречки, яку так любив, білі паляниці й ковбасу-кров'янку (а до Великого посту ще треба було дожити), дав згоду на скорочену церемонію, не наполягаючи на сповіді молодих та їхньому причасті.