Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Друге. Будучи «королем Русі», Великий князь Юрій Львович був одночасно «князем Володимирським», тобто власником Володимирського князівства (Волині). Що зайвий раз підтверджує справедливість свідчення іспанського монаха саме про «королівство Львів». Королівський титул Великому Галицько-Волинському князю могла принести (поруч з рядом інших вимог) обов’язкова належність до його володінь Львова та Галицької землі.
Всі оці факти перебріхані та замовчані в українській історичній сучасній науці. Тому в нас є кілька виходів із даної ситуації: або відмовитися від давньої польсько-російської зумисної вигадки про Великих князів Болеслава і Любарта, до речі, ніякими незалежними документами не підтвердженої, або продовжувати «співати старих пісень», при цьому відкинути і далі не помічати давні свідчення абсолютно незацікавлених людей: іспанського ченця («Книга знань про всі королівства…»), митрополита Кипріяна з його молитвою («Над гробом княжим Дмитриевым») та, врешті, церковного дзвона знаменитого храму Святого Юра, який католик Любарт відновити не міг. І хоча нам стверджують, що він належав до православної віри, та окрім голослівних заяв доказів цьому немає.
Врешті-решт думка фундаторів-істориків Польської та Російської імперій XVI–XIX століть безсумнівно була імперсько-зацікавленою. Інакше б її не друкували. Це незаперечна аксіома.
За свідченням іспанця, у ті далекі роки (1323–1349) до «королівства Львів», а за нашою термінологією — Великого Галицько-Волинського князівства, належали Київ, Пінськ і Сівер (Новгород-Сіверський). Ігнорувати незалежне свідчення не маємо права, хоча російська історична наука подібне заперечувала. Якщо про Пінськ та Сівер вони мовчали, то Київ, за російськими державними фальшивками, або ще з 1243 року «отец родной хан» віддав «суздальському князю Ярославу», або він взагалі підпорядковувався Золотій Орді. Належати до «королівства Львів», за більшовицькими московськими писаннями, Києву заборонялося.
Хоча до XX століття російська історична наука щодо цього єдиної думки ще не мала. Тому церковний історик М.Ф. Берлінський, за підручником якого «История российская для употребления юношеству», 1800 року видання, навчалися студенти ліцеїв та університету, стверджував, і не безпідставно, ось таке в іншій своїй книзі — «Історія міста Києва» (1799):
«Около сего времени (1252 рік. — В.Б.) с дозволения правительствовавшего в Киеве Льва Даниловича, сына Великого князя, некоторый доминиканец Иоканиф заложил в Киеве на Подоле первый римский костёл и монастырь, который и поныне известен под именем Екатерининского греческого монастыря…
Напоследок Данило Романович, видя, что от союза с римским папою и принятия его догматов никакой выгоды не предвидится, а европейской помощи и того меньше, отложился от него чрез укорительную писанную к Римскому двору грамоту и выгнал из Киевского и Галицкого княжений всех католицких бискупов, чем подал причину непримиримой ссоры с римским папою, который, кроме всяких анафем, старался даже возбудить против него крестный поход, но от сих угроз и предприятий римского двора никаких худых следствий не произошло, а князь сей оставался по-прежнему владетелем Киевского княжения (1257 рік. — В.Б.)» [134, с. 76].
Той же таки автор — «імперський інспектор Київської гімназії» — писав далі у праці: «1266 (рік. — В.Б.). Данило Романович по смерти своей оставил на Киевском княжении… сыновей — Льва и Романа, из коих первый только был действительным государем…» [134, с. 77].
Звичайно, імперський держслужбовець М.Ф. Берлінський у кінці XVIII століття подавав не свою особисту думку у посібнику «для употребления юношеству», а суто державну, імперську. Як бачимо, Російська імперія в кінці XVIII — на початку XIX століть дотримувалася досить-таки чіткої думки про належність Київського князівства у 1240–1320 роках до володінь Великого Галицько-Волинського князівства, інакше — до князівського роду Данила Галицького. Звичайно, те державне твердження мало під собою джерельну базу, яка стовідсотково збігається із свідченням іспанського мандрівника за його працею «Книга знань про всі королівства…». То вже пізніше Москва вигадала фальшивку та приєдналася до інших польських побрехеньок: про рід Острозьких, Дмитра Дедька, князів Болеслава і Любарта тощо. Інтереси імперій збіглися…