Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Ще раз хочемо наголосити: землі Київського, Пінського і Сіверського князівств упродовж 1240–1320 років входили до єдиної Галицько-Волинської держави, мали своїх удільних князів і не платили данини Золотій Орді.
Є над чим сьогодні думати українським історикам — відкидати і заперечувати давні незалежні свідчення не дозволяється нікому. Тим більше, що факт фальшування історичного полотна Польською та Російською імперіями — незаперечний.
Описів практичної діяльності продовжувачів славетного князівського роду Галицьких — Дмитра і Данила II в сучасній українській науці фактично не існує, тому її доведеться збирати по крихітках із давніх незаперечних подій та фактів, відкидаючи очевидні польські і російські «доважки брехні».
Із історичних джерел відомо, що у князя Юрія — онука Данила Галицького — було дві дружини. А позаяк князь Юрій 1262 року народження, що засвідчив Літопис Руський, то не виникає сумніву, що у нього від другої дружини були діти, згадку про яких приховала польська історична наука. У рік смерті першої дружини Великого князя Юрія (1293-ій) йому було тільки зі рік.
Тому його старший син від другої дружини, за даними родовідних книг ХV–ХVІ століть [часи життя князя Костянтина (1470–1530)] та поминальника Києво-Печерської лаври, Дмитро був 1300–1303 року народження. Це підтверджують Деякі історичні свідчення, як-от: «князь Данило з Острога» 1340 року брав участь у львівському протистоянні з польським королем Казимиром III. Отже, він мав би мати хоча б 17–20 літ, оскільки був сином Дмитра Юрійовича — правнука Данила Галицького. Отож маємо, додаючи свідчення із «Флорентійського Псалтиря» архіву Медічі, що князь Дмитро — «володар королівства Львів» — народився 1301 року, а помер 1383-го.
Князь Дмитро Галицький (1301-1383).
Так ми відновили для історичної науки роки народження і смерті ще одного правнука Данила Галицького — отієї викинутої польською історією ланки українських державців роду Галицьких.
Увівши до офіційної історичної науки таких вигаданих осіб, як боярин Дмитро Дедько, Великий князь Болеслав Тройденович, Любарт Гедимінович, польські хроністи та перші російські дяки-історики були не зацікавлені в описі їхньої діяльності, тому ці історичні особи якось непомітно зникли з поля зору. Послухаємо свідчення:
«Попри величезну роль, яку відіграв князь Любарт у політичних подіях другої половини XIV ст., його смерть пройшла непоміченою тогочасними хроністами» [44, с. 179].
Така ж доля спіткала й вигаданого «львівського боярина Дмитра Дедька».
«Документальною пам’яткою цієї доби є грамота Дмитра Дедька міщанській громаді м. Торунь, яка гарантує усім, хто хоче їхати в руську Землю», що вони будуть «безпечно проїздити з товаришами до Львова» (1341 р.). Ця грамота єдиний уцілілий документ, що вийшов з рук Дмитра Дедька… Дедько незабаром зник з політичної арени…» [44, с. 121–122].
І, зверніть увагу, Дмитро Дедько надав, за твердженням істориків, грамоту громаді міста Торунь, що не є фіксованим державним документом та могла бути підробленою на рівні рядового хроніста. А зацікавленість польської історії після 1340 року в подібній фальшивці — очевидна.
Як очевидна і польська фальшивка про отруєння Великого (???) князя Болеслава у 1340 році. Звичайно, цю подію, за вказівкою католицької церкви, підняли на надзвичайно високий рівень, аби виправдати факт втручання Папи у справи незалежної християнської держави та фінансування ним, по суті, хрестового походу 1349 року. Як відомо, тоді на Львів, Галичину та Волинь рушили військові потуги Польщі, Угорщини, Тевтонського ордену та європейських лицарів-добровольців. Унаслідок цих дій католицької Європи, які тривали до 1380 року, було знищене Велике Галицько-Волинське (старе) князівство. До Польщі та Угорщини відійшли: Галицьке князівство зі Львовом, Холмське князівство з Холмом, Белзьке князівство з Белзом, Берестейське князівство з Берестям, Волинь зі столицею Володимиром.
Боротьба між Галицько-Волинським князівством та католицькою Європою, а саме так треба найменувати те протистояння 1349–1380 років, без жодного сумніву, очолювалася українськими (руськими) князями, хоч як би те заперечували історики різних мастей. Якби у тому далекому протистоянні український народ не мав своїх національних українських князів-поводирів, він ще у ті роки був би скатоличений і зник з арени буття. Це — аксіома, про що не слід забувати.