Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Ось що написав у манускрипті «Автор, про якого відомо лише те, що він народився в Іспанії у 1304 р(оці)»:
«Залишивши польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].
Пропоную визначити роки появи у Львові іспанського, скоріше за все, ченця. Цілком очевидно, що це могло статися тільки у проміжку між 1323 і 1340 роками. До 1323-го автор манускрипта був ще дуже молодим, а тому самостійно мандрувати не мав змоги; а після 1340 року до 1349-го він обов’язково згадав би про викрадені зі Львова поляками князівські державні регалії. Крім того, слід пам’ятати, що із 1323 до 1349 року у Львові влада не мінялася. Тому немає важливого значення, чи це 1340-ий чи 1349-ий. За визначенням іспанського (ченця), Львів у ті роки (1323–1349) належав до «Львівського королівства» і був його столицею. Тобто «розмови» про «боярське правління у Львові після 1323 року, боярську республіку та боярина Дмитра Дедька» є цілковитими вигадками зацікавлених імперських науковців. Польська влада та її історіографія бажали приховати від світової науки, що вони, як звичайні бандити, відняли у законно існуючого королівства її столицю та прилеглі землі. А російська провладна верхівка терпіти не могла факту тривалого відокремленого існування Галицько-Волинської Русі (України) зі столицею у Львові, як незалежної держави. Тому й вигадували то католицьких, то литовських Великих князів, то переніс столиці зі Львова до Володимира. І, як бачимо, інтереси та практичні дії зацікавлених імперій повністю збігалися.
А щодо переносу столиці Галицько-Волинської держави із Львова до Володимира, то навіть сучасні українські історики змушені визнавати:
«Не менше сумнівів викликає й теза про Львів як столицю (це щодо манускрипту іспанського свідка. — В.Б.) тодішньої Галицько-Волинської держави, центром якої прийнято вважати Володимир» [44, с. 158].
Тобто — хтось так установив, тому так і слід говорити.
Феноменальна логіка!!!
Завдяки саме таким «прийнято вважати» й досі панують імперські шовіністичні догмати в українській історичній науці. Тому ці «історичні гнилі пеньки» доведеться викорчовувати.
Та навіть сучасні історики знаходять в самому каркасі викладу подій такі розбіжності, про які змушені говорити ось таке: «Утім, варто згадати джерельні відомості про те, що у 1340 р. саме зі Львова польський король Казимир вивіз дорогоцінні реліквії: хрести, княжі корони і трон, зроблений із коштовних матеріалів. Щоправда, далеко не всі науковці довіряють цій звістці» [44, с. 158].
Це давній російсько-імперський метод — не визнавати матеріали і факти, які неможливо заперечити або спростувати. А сам факт залишення давніх і святих королівських регалій у Львові після 1323 року на милість «боярської республіки» живими на ті часи нащадками роду Галицьких навіть не згадується. Що є звичайним імперським блюзнірством.
Про що мовчить сучасна українська спролетаризована історична наука? Її абсолютно не турбує і не цікавить честь давнього українського князівського роду, врешті-решт, честь України.
Та слід пам’ятати — такого ставлення до святих князівських регалій не існувало у XIV столітті. За них точилися кровопролитні війни, їх берегли як зіницю ока. Тільки один цей факт може свідчити, що ніякого «боярського правління» у Львові після 1323 року бути не могло.
Тобто і після 1323 року Львів залишався столицею Великого Галицько-Волинського князівства, а Львовом та Галичиною правив нащадок Данила Галицького — Дмитро Юрійович — молодший син онука першого руського короля. Свідченням чого є побудова церкви Святого Юра (Юрія) у Львові. Послухаємо, що пишуть львів’яни Ігор та Любов Качари про цю споруду в праці «Львів крізь віки»:
«За більш приземленою версією, волинський князь Василько, брат Данила Галицького, прожив життя, сповнене постійної боротьби, боїв, ворожих нападів… Незадовго до смерті він задля спокути гріхів постригся в ченці та поселився у печері біля міста свого племінника Лева, з яким не один рік діяв заодно. З букових дерев, якими поросла гора, за наказом Лева І збудували церкву, посвячену св(ятому) Юрію. В ній згодом поховали Василька, а в печері під горою існував печерний монастир» [53, с. 122].
Не викликає сумніву, що князь Лев побудував церкву на честь свого сина Юрія після його народження 1262 року. А позаяк храм може мати ім’я тільки святого, то й був названий іменем святого Юрія.