Я обслуговував англійського короля

[16], бо пан Скржіванек був у «Соколі» великим чоловіком, як і пан Брандейс, і, звичайно, вони були налаштовані проти німців, а головно проти панночки Лізи, яка приходила до мене, лише до мене, і яку я не мав права обслуговувати, бо її стіл належав до ряду іншого офіціянта, і я не раз помічав, як її неввічливо обслуговують, як приносять їй холодну юшку і як офіціянт тримає пальця у тій юшці… і вийшло так, що я застав за дверима офіціянта, як той плюнув у тарілку, несучи їй фаршировану телятину, я підскочив, щоб забрати в нього тарілку, але він цю тарілку вмазав мені в лице, а тоді плюнув мені у фізію, і коли я відліплював від очей застигаючу драглисту підливку, він плюнув ще раз, аби я зрозумів, як він мене ненавидить, і це був ніби сигнал, з кухні всі кинулися до дверей в залу, збіглися всі молодші офіціянти і кожен плював мені в обличчя, і так довго вони плювали, аж поки, нарешті, прийшов і сам пан Брандейс і як керівник празького «Сокола» плюнув теж і сказав, що звільняє мене… і я, такий обпльований і вимащений підливкою з телячої печені, вбіг у залу до столу панночки Лізи і там я на себе показував, обома руками показував, ось що через неї зробили зі мною «соколи» і чехи, а вона дивилася на мене і серветкою витирала мені обличчя і казала, що від чеської солдатні нічого іншого не варто й чекати, і вона й не чекала, а за те, що я заради неї витерпів, вона мене любить… Відтак, коли ми вийшли, коли я переодягся, аби провести її до Прашної Брани, до нас підбігли чеські хулігани і заліпили Лізі такого ляпаса, що її тірольський капелюшок відлетів аж на трамвайну колію, а я захищав її тим, що кричав по-чеськи: що ви робите, хіба ви чехи? тьху! Тоді один з тієї солдатні відштовхнув мене, а двоє схопили Лізу і повалили, скрутивши їй руки, а третій задер спідницю і грубо стягував з її засмаглих стегон білі панчохи, і коли вони мене били, я невпинно кричав: що ви робите, чеська хамлото! Я кричав так довго, аж доки нас пустили, а вони понесли панчохи панночки Лізи, ніби білий скальп, білий трофей, ми вийшли завулками на маленьку площу, Ліза плакала й хрипіла: більшовицька сволото, ви заплатите за це, так зганьбити німецьку вчительку з Хеба!.. і я почувався знову високим, вона трималася за мене, і я був такий обурений, що шукав членський квиток «Сокола», але не знайшов, а був би розірвав… вона раптом поглянула на мене очима повними сліз і знову розплакалася, притулила своє обличчя до мого, припала до мене, і я зрозумів, що повинен її берегти і захищати від усіх чехів, які цю маленьку судетську німку хочуть образити, щоб жоден волосок не впав з її голови, доньки власника готелю і ресторану «Біля міста Амстердама» в Хебі, місті, яке торік восени відійшло до Німеччини як імперська територія[17], і всі Судети відійшли туди, де вони були стільки років, відійшли назад до імперії[18], і тепер тут, у сокільській Празі, відбувається з бідними німцями те, що я бачив на власні очі і що пояснювало, чому Судети підібрали і чому, вочевидь, і Прагу чекає те саме, якщо чехи зневажають і загрожують життю і честі німецьких людей… І сталося так, що мене не тільки звільнили з готелю «Париж», а й ніде більше не брали навіть молодшим офіціянтом, у всі ресторани вже наступного дня прийшла звістка, що я пронімецьки налаштований чех, ба гірше, «сокіл», який упадає за німецькою учителькою фізкультури. Так я й залишався без місця, аж поки прийшли німецькі війська і окупували не лише Прагу, а й усю країну… І в цей час панночка Ліза на два місяці втратила мене, хоча я їй без відповіді писав, навіть її батькові писав, і ось на другий день після окупації Праги я пішов погуляти і на Старомєстській площі побачив, як армія Рейху варить у казанах смачну юшку і в солдатських казанцях роздає її громадянам, а я отако дивлюся, і — кого ж я бачу в смугастій сукеночці з червоним значком на грудях і з ополоником у руці? — Лізу! Але я до неї не озвався, якийсь час дивився, як вона наливає і з посмішкою вручає казанки, потім схаменувся і теж став у хвіст, а як підійшла моя черга, вона подала мені казанець гарячої юшки, побачивши мене, Ліза не злякалася, а зраділа, гордо виставивши на оглядини своє військове вбрання фронтової сестри милосердя чи що то там була за уніформа, а я сказав, що мене з того дня не беруть на роботу, з того дня, коли я відстоював її честь біля Прашної Брани, її білі панчішки, і тоді вона знайшла собі заміну, узяла мене під руку, і сміялася, й раділа, і в мене було таке відчуття, і в неї теж, що, по-суті, імперська армія окупувала Прагу через її білі панчішки і через те, що мене обпльовували в готелі, і ми прогулювалися по Пржікопу, вояки в одностроях віддавали честь панночці Лізі, і я теж щоразу їм кланявся, і раптом мені щось спало на думку, і Лізі теж, ми повернулися до Прашної Брани, підійшли до того місця, де Ліза лежала на тротуарі, де стягували з неї білі панчішки якихось три місяці тому, а потім увійшли до готелю «Париж», скрізь сиділи німецькі офіцери, і я, буцім шукаючи столика, стояв з панночкою Лізою, яка була в однострої сестри милосердя, а молодші офіціянти і пан Скржіванек зблідли і мовчки обслуговували німецьких гостей, а я сів до вікна і по-німецьки замовив каву, каву по-віденськи з вершками і чаркою рому, Wiener Kaffé mit bespritzter Nazi, як ми раніше подавали за рецептом віденського готелю «Sacher», то було прекрасне відчуття, коли я увійшов, а пан Брандейс кланявся, мені вклонився особливо поштиво і знічев’я заговорив про той прикрий випадок, що стався тоді, вибачався переді мною… але я сказав, що не приймаю його вибачення, що ми ще побачимо… і коли я платив панові Скржіванеку, то сказав: ну, бачите, дідька лисого помогло, що ви обслуговували англійського короля… я встав і пішов поміж столами, і офіцери німецької армії вітали панночку Лізу, я їм теж кланявся, мовби їхні вітання стосувалися й мене… тої ночі панна Ліза повела мене до себе, спочатку ми зайшли до якогось військового клубу на Пржікопах, у якийсь сірий будинок, ми пили шампанське на честь окупації Праги, офіцери цокалися з Лізою і зі мною, а вона щоразу оповідала їм, як я гідно поводився і захищав її німецьку честь від чеських хамів, а я розкланювався і дякував за вітання і підняті келихи, але я не знав, та й знати не міг, що всі вітання стосувалися тільки і тільки Лізи, а по мені офіцери лиш ковзали очима, вони мене тільки терпіли, сприймаючи як доважок до Лізи, командира військових сестер, як я зрозумів зі звертань до неї під час чаркування… але в мене було таке прекрасне відчуття, що я можу брати участь в цьому святі, що я серед капітанів і полковників, що я серед молодих людей з такими самими блакитними очима і таким самим світлим волоссям, як у мене, у того, хто не вміє пристойно говорити по-німецьки, але почувається німцем, якому, наче Сплячій Красуні, треба було зустрітися з панною Лізою і, наступивши їй на чорний черевичок, прокинутися, як у тій казці. Відтак ми поверталися з цього свята туди, де я ще не був, Ліза попросила, щоб я перевірив свою метрику, бо там обов’язково має бути якийсь німецький предок, а я сказав, що в мого діда на могилі написано «Johan Ditie», що він служив панським конюхом, і я завжди тим конюхом встидався, але Ліза як це почула, то я мовби виріс в її очах більше, ніж якби був чеським графом, начебто з тим Дітіє звалилися всі загороди і тонкі стіни, що нас розділяли, цілу дорогу вона мовчала, потім відімкнула браму старої кам’яниці, ми піднімалися сходами, і на кожному поверсі вона довго мене цілувала, гладила рукою мені ширіньку, і коли ми увійшли до її кімнатки, вона запалила настільну лампу і стояла вся мокра, і очі, й вуста, і така пелена заволокла їй очі, наче більмо, вона повалила мене на канапу і знову довго цілувала, язиком обмацуючи і перераховуючи всі зуби, і так невпинно квилила й стогнала, ніби вітер невпинно відчиняв і зачиняв незмащену хвіртку, і потім уже не лишалося нічого іншого, як зробити те, чого я чекав, але що йшло не від мене, як звичайно, а від неї, вона потребувала мене, і вона дозволяла мені все, повільно роздягаючись і стежачи, як роздягаюся я,