Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
- Автор: Шекли Роберт, Хендерсон Зенна
- Серия: ППФ (пригоди, подорожі, фантастика) #91
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0526
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91». Краткое содержание книги:
Ось та дорога, якою погнали його в полон. Якою ж довгою і кривавою виявилася вона для нього. Скільки рззів здавалося, що от-от урветься… Обвела вона його і.лвколо світу і врешті знову прибила до цієї місцини… Два роки мусив він із мечем вартувати отой град біля моря, ходив з дружиною і в степ відганяти кочівників.
Чимало їх смерть прийняло від його меча, бо й серед своїх родовичів вирізнявся силою та вмінням битися. Прозвали за це його Січовиком, як і дядька Олафа. А потім спокусив його візантійський цар золотом, до своєї дружини прийняв. Далі вимірював довгими ногами пустелі Аравії, де воїни, смагляві й окаті, не витримують тривалого запеклого бою, швидко тікають на прудконогих конях; видирався по скелях Вірменії; бився з албанами, які нацьковували на варягів величезних собак.
Може, отак десь і наклав би головою, але підбив родовичів на хутори свої повернутися, вдихнути холодного повітря, попити джерельної води. Захопили вони царський дромон[9] із шовковими подушками і великими вітрилами. Та вдома, на березі північного моря, їх ніхто не чекав. Скрізь руїни, запустіння, чоловіки з мечами розбрелися ватагами по світах. Отоді й подався з Руриком до Новгорода на службу, заробляти на кусень хліба й кварту питва. Немає Рурика, а сина його малолітнього привіз із собою, нехай звикає до дзенькоту мечів та бойових сурм.
Голос зозулі змусив князя насторожитися, покласти руку на меч. Монь випірнув із темряви, мов зловісний птах, легко й безшелесно. Зашепотів швидко, збуджено:
— Він нічого не запідозрив, коли я сказав йому про варязьких купців. Мовляв, завтра вийду до них. Отож, князю, слухай. Більшу частину дружини сховай на тому березі в шелюгах, меншу — внизу угорського шляху, щоб Аскольд не випорснув. Сам бери кільканадцять воїнів і приходь сюди зранку. Знай, я всіх ліпших мужів київських підмовив, ніхто за ним руки не потягне. Тебе хочуть князем узяти. Чуєш, не мечем град здобудеш, а добра воля киян відчинить тобі його браму. Тільки присягнешся, що захищатимеш і лиха не чинитимеш.
Олег кивав, погоджуючись, а сам думав про те, що мусить добре нагострити меча, гарно відпочити перед завтрашнім боєм. Скольд, чи як там його нині кличуть, міцнорукий, меча з них вибити буде важко, треба мати неабияке вміння.
— Завтра сюди виведеш, — вказав ближче до дерев, — на край галявини, щоб оговтатись не встиг.
— Гаразд, виведу, — зблиснули в темряві очі Моня. — То я піду?
— Зачекай, — притримав його Олег. — Тут хижа колись була, дівчина біля неї ходила… косу чорну й довгу мала. Що з нею?
— Не відаю, — розвів порожніми рукавами Моня. — Подейкують, що орда забрала, десь і загубився її слід в степу…
Густий вранішній туман сховав дружину Олега. Воїни затоптували багаття, залишаючи на піщаному березі великі чорні плями, ніби величезний звір пройшовся понад річкою. Зброя і щити нахолоди за ніч, аж обпікали руки, човни важкі й неповороткі. Вітрила набрали вологи, хлюпотіли, як після дощу. Малий Ігор, окатий і довголиций, дрібно тремтів, тулився до Олега. Той сказав:
— Тримайся біля мене, не відходь ні иа крок! І нічого не бійся, бо ти син князя і сам князь. Зрозумів?
Хлопчик хотів відповісти, але не зміг розтулити вуста, тільки кивнув. Покірливо дав себе перенести бородатому варягу на човен, там примостився на носі, щоб дивитися на стрімкий, безшелесний біг води. Він не розумів, навіщо його привезли до цього чужого берега, хочуть залишити отут. Дядько Олег сказав, що князюватиме у тому граді на високій горі. Тільки треба звідти мечами вигнати якогось Аскольда, який хитрістю всівся у ньому. Дядько Олег так і вчинить, бо він великий і дужий.
Пристали до берега там, де починався угорський шлях. Гуртом, наїжачившись списами, пішли вгору. Олег озирнувся, сонце стрімко сходило над рікою, розворушивши туман, червоні клубки якого котилися берегом. На галявину не вийшли, сховалися між липами.
Чекати довелося довго. Воїни повсідалися під деревами, мовчали, тільки рвучко повертали голови на кожен шерех. Ігор теж сидів незворушно, водив очима за метеликами — таких великих він ніколи не бачив. Іноді рука ніби сама тягнулася за метеликом, аби доторкнутись, але, зиркнувши на суворе обличчя дядька Олега, не наважувався. Проїхав на волах молодий рус. Воїни насторожились, але він їх не помітив. Воли тягнули воза повільно, тому ще довго було видно білу сорочку поселянина і чулося рипіння великих коліс.
Знову тиша, зелена ущелина галявини, гудіння бджіл, Сонце ледь не над головами опинилося, втикало гострі промені в землю. Прибіг вивідувач, меткий, гостроокий хлопець, видихнув, змахуючи з чола рясний піт:
9
Дромон — великий військовий корабель.