Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
- Автор: Шекли Роберт, Хендерсон Зенна
- Серия: ППФ (пригоди, подорожі, фантастика) #91
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0526
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91». Краткое содержание книги:
— Даремно витрачаєш силу й гнів свій на мене. Я лиха тобі не чинив. Прийшов сказати, що ворог твій прибрав собі ім’я Аскольда й уже нічого не остерігається, гадає, що з твого роду нікого не лишилося, — вивільнився з княжих рук і трохи відступив про всяк випадок.
Та Ольг швидко вгамував свою варязьку знавіснілість, хоч груди ще високо випиналися. Далі запитав розважливо:
— Кажи, чого до мене прийшов? Пристану на твою думку…
Монь знову присунувся, бородою прилип до вуха, зашепотів втаємничено, хоча нікого поблизу й не було:
— Бери воїнів і йди до мого града. В Аскольда дружина сита й лінькувата. Легко його візьмеш, цього разу не вислизне від тебе. А я люд київський супроти нього підніму, підмовлю. Ніхто за ним не стоятиме. Чуєш? Я до Аскольдових вух донесу, що купці варязькі до нього йдуть з багатими товарами. Мовляв, можна їх буде хитрістю до града заманити, а там усе й повідбирати. Він потрапить на цей гачечок, бо ласий на чуже добро. О-о-о, мені це затямилось на усеньке життя, — сказав і виставив поперед себе безпалі руки. — Через місяць чекатиму тебе щовечора на тій галявині, де угорський шлях пролягає. Пам’ятаєш? Зозулею кричатиму…
Отак і вийшло, що знову Ольг плив на човнах по розгойданих весняними водами ріках, тільки цього разу мав за собою велику і сильну дружину. А ще йшли з ним не лише варяги, а й новгородці, воїни веселі та сміливі. Чого вони подалися за ним? Не відає. Щоправда, той кучерявий гусляр Братко сказав, що хочуть поглянути на місцину, де середина землі руської є. До них хилиться Ольгове серце, а не до варягів, які місця собі ніде не нагріють, хапають усе, що чуже, за сувій полотна людське життя відбирають, тому й прокльонами звідусіль їх обкладають. Настане час, і розсіються вони по землі, згинуть безвісти, бо не мають коріння. Ні, він діятиме інакше, прийде туди, куди покличе його меч. Набере з русів дружину, між ними варягів поставить, щоб своєю люттю їх згуртовували. А себе варягом не називатиме, Олегом для всіх стане. Отак розмірковує ярл, але нікому своїх потаємних задумів не виказує. З Монем міг би мову вести відверту, бо гой теж не лише помсту справити шукає, а й захисту своїй землі.
Цього разу Олег вів дружину швидко й мирно. На перепочинок зупинялися в місцях тихих і безлюдних. Попереду пустили кілька човнів з товарами, воїни за купців себе видавали, з поселянами торгувалися, ві мечі не хапалися. Нехай звістка котиться від хижі до хижі, що пливуть рікою торгові люди, намірів злих не мають. Отак донесуть її до Киян-града, де сидить у безпеці його ворог Скольд. Чекатиме він на них, пастку лаштуватиме, вигадуватиме, а потрапить до неї сам.
Воїни не мали часу роззиратися, бо щосили гнали веслами важкі човни вниз, обганяючи течію: князь велить поспішати. Сам же він пильно вдивляється у береги, примічаючи вже колись бачене. Виявляється, що пам’ять чіпко тримала скільки літ не тільки бойовиська, смерть дядька Олафа, віще марення в тій затоці, а й якісь незначні прикмети. Отам, на пагорбі, дерево височіло, — мабуть, буря звалила його, тепер біліє в густій траві стовбур, ніби корчиться дивовижна істота, що ніяк не може доповзти до води. А ось там мусить бути острівець, біля якого заскочили зненацька рибалку. Він куняв у човнику, певен у своїй безпеці. Варяги зачепили човника гаком і потягли за собою. Рибалка прокинувся, очманіло водячи очима по бородатих лютих обличчях, а потім шубовсь у воду — і хвиля накрила те місце. Випірнув далеченько, але все ж котрийсь хотів дістати стрілою. Та ярл тоді не дозволив, нехай пливе, сказав, човника ми в нього забрали, а сам нам не потрібен, нічого зідрати, одне лахміття на ньому.
Пагорби Киян-града, як і минулого разу, з’явилися несподівано, перепиняючи шлях річці, відтискаючи її від берега, а вона бурунилася, вимивала в ньому глибокі вирви. Князь звелів згорнути вітрила з чорним сонцем, а на пащеки дерев’яних драконів, що вистромлювалися над носами човнів, накинути в’язанки трави. А ще загадав співати руських пісень, нехай вивідувачі Аскольда гадають, що це пливуть люди мирні, не вдатні до битви.
Сховалися за тим самим острівцем, що й колись. Олег узяв із собою зо два десятки воїнів і поплив до берега. Мечі тримали напоготові, але остерігання були даремними, ніхто не став їм на заваді. Якийсь час почекали, а потім, коли почало сутеніти, повів їх Олег крутим схилом. Добре пам’ятає шлях, який долав тоді, але тепер за ним важко посопували воїни, щитами розсовуючи густе віття дерев. І ось знову та галявина, облямована липами, заквітчана травами під ногами. Десь ніби голос тоненький озвався; рвучко обернувся — нікого, тільки останній сонячний промінь перебіг галявиною і згас.