Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

Ольг одразу впізнав їх: “Це за мною… Що ж діяти, куди сховатися?” Та навкруг усе витолочене, жодного кущика чи деревця, а над ним лише рівний та високий мур. Повільно, з пронизливим, моторошним рипінням, розгойдуючись, відчинялася брама. Молодий ярл, розштовхуючи людей, кинувсь у рятівний прохід. Кочівники помітили його високу постать, залементували, загалайкали, вдарили коней, припадаючи до самісіньких грив. Переляканий народ посунув у браму, збиваючи й топчучи немічних та вайлуватих. Вершники, розмахуючи нагаями навсебіч, зуміли пробитися крізь тісняву тіл; ось-ось наздоженуть Ольга. Краєм ока він угледів, як один із кочівників намотує на лікоть аркан. За мить ця гадюка знову вчепиться за шию. Сонячний струмінь пробив вежу, виплюснувся на бруківку вулиці, розбризкуючи краплі світла. За брамою — кілька воїнів, високих, довгоруких, спираючись на списи, регочуть із нажаханих людей, щось вигукують. Та ніхто не розуміє їхньої мови. От тільки Ольг…

— Варяги, на поміч! — гукнув до них Ольг. — Порятуйте від кочівників!.. Захистіть, родовичі!

Воїни кинулися до нього, заступили, виставили поперед себе списи, в очах рішучість і холодна відвага. Вершники, зупинившись, пасли очима Ольга за їхніми спинами, але відбивати не наважилися. Разом ударили нагаями коней, розвернулся й вилетіли з брами.

Молодий ярл знеможено притулився до нахололої за ніч стіни, підвів голову, знайшов поглядом ту вежу, через яку до міста входило сонце, і посміхнувся. Тільки тепер він повірив у свій порятунок…

Весняна повінь несла річку між глинистими високими берегами. Тісно воді, тому й нуртує, пирскає пііицо^ рудою, мов кров. Та це тільки зір воїна так її сприймав, бо давно вже тут, під стінами Новгорода, не лунав гук бойовиська, не кресалися мечі, не вихоплювався з грудей конаючого воїна передсмертний зойк. Ольг у задумі дивився на нестримний плин ріки, могутні сосни, які суцільною стіною заступали півнеба. Час від часу зиркав угору, сподіваючись угледіти журавлів, які мають саме о цій порі вертатися з далеких країв додому. Так, саме додому, бо вже не одне літо живе Ольг на цій землі, називаючи себе за руським звичаєм Олегом. Не мечем відчинив браму града, а обіцянками бути тут заступником і тримати у граді лад. Уже й Рурик помер, з яким вони прийшли княжити сюди, залишивши йому свого сина Ігоря…

Чиясь тінь лягла поруч, довга й чорна. Тривожне передчуття стисло серце. Рвучко обернувся: назустріч із глибоких западин — темний вогонь очей. Перед ним стояв худий, високий чоловік, довга борода посічена сивиною. Щось у погляді, постаті знайоме, але далеке-далеке. І раптом у пам’яті сплинуло: зблиск меча над головою Елза, Скольдові вибалушені очі… Безрукий раб.

— Монь?!. Ти?! — вигукнув і рушив до нього, охопив за гострі плечі. — Я знав, що ти прийдеш до мене, знав, — замовк, бо стисло в горлі. Та прибулець відхилився, суворо мовив:

— Насилу добився до тебе, князю. Скільки літ виглядав тебе у Киян-граді. Не вірив, що згинув у полоні. А ти тут лад чиниш. Пощо до нас не йдеш із своєю силою? Аскольд зовсім розперезався, торгових людей до нитки оббирає, дань тяжку з усіх бере. Ремствує люд київський…

— Аскольд?… Про кого мовиш? Такого імені не чув.

— Не чув? — хитренько так поглянув на Ольга, докірливо й недобре, аж кольнуло того в серце. — Хіба вже забув про Елза, про свою помсту?

Шаленим вогнем, як і замолоду, спалахнули очі варяга, схопив Моня за плече, аж каптан затріщав, затіпалося в дужих руках худе тіло, але не злякався колишній раб.