Переслідуваний

Жінка не впізнала його, проте запросила до кухні й заходилася заварювати чай. Будинок був старий і темний, умебльований в стилі, що його Річардс одразу визначив як сучасний непотріб.

— Елтона саме немає,— сказала жінка, схилившись над пом'ятим алюмінієвим чайником на газовій плиті. Світла тут було більше, і Річардс розгледів руді плями на шпалерах, дохлих мух на підвіконні — спогад про літо,— пожолоблений, весь у чорних тріщинах старий лінолеум, купу мокрого обгорткового паперу під дірявою мийницею. В кухні стояв дух якоїсь дезинфекції, що нагадував про лікарню.

Жінка понишпорила розпухлими пальцями у вщерть набитій шафці й урешті видобула звідти два пакетики чаю, один уже використаний. Річардсові дістався використаний. Він не здивувався.

— Елтон на роботі,— промовила жінка, і в голосі її вчулося щось ніби докір. — А ви від того хлопця з Бостона, якому Елтон пише про забруднення повітря, еге ж?

— Так, місіс Парракіс.

— Вони познайомились у Бостоні. Елтон там обслуговує торгові автомати,— з гордістю заявила жінка, помовчала, тоді неквапом помандрувала через лінолеумні дюни назад до плити. — Я сказала Елтонові, що Бредлі займається незаконними справами. Сказала йому, що це скінчиться в'язницею або й чимось гіршим, але він мене не слухає. Ні, не слухає своєї старенької матінки. — Вона відгукнулась на власні слова похмурою й водночас лагідною усмішкою. — Елтон завжди щось будував... Ще малим хлопцем зробив хатину на дереві, аж чотири кімнати. Тут колись був берест, його вже зрубали. А побудувати станцію, яка вимірювала б забрудненість повітря в Портленді,— то вже йому підказав отой чорнопикий.

Опустивши пакетики заварки в чашки, вона стояла спиною до Річардса, гріючи руки над плитою.

— Вони листуються. Я казала йому, що листи — річ небезпечна. Запроторять, кажу, за грати або й у якесь іще гірше місце. А він мені: "Мамочко, ми ж пишемо шифром. Він просить десяток яблук, а я відповідаю, що дядькові моєму погіршало". Я кажу Елтонові: "Думаєш, вони не розгадають вашу шпигунську писанину?" А він і слухати не хоче. Давніше слухався. І я була йому найкращим другом. Але потім усе змінилось. Як підріс — усе змінилось. Під ліжком з'явилися порножурнали, і почалось усе, що з цим пов'язано. А тепер десь узявся той чорнопикий. Вас, мабуть, упіймали на тому, що ви заміряли рівень смогу, або визначали вміст канцерогенів, або займалися ще чимось таким, і тепер вам доводиться ховатись.

— Я...

— А мені до того байдуже! — люто крикнула вона в шибу. Вікно виходило у двір, завалений іржавим мотлохом, старими скатами та мокрим осіннім гіллям у пісочниці.

— Мені байдуже! — знову вигукнула вона. — То все чорнопикі... — Жінка обернулася до Річардса і спідлоба вп'ялася в нього злим, спантеличеним поглядом. — Мені вже шістдесят п'ять, а коли все почалося, я була дев'ятнадцятирічною дівчиною. Це було в тисяча дев'ятсот сімдесят дев'ятому, і чорнопикі тоді вешталися всюди! Всюди! — ще раз крикнула вона, наче Річардс їй заперечував. — Атож! Чорнопиких пускали в ті самі школи, що й білих. їм давали високі урядові посади. Радикали, підбурена голота — і заколот. Я не така вже... — Жінка раптом затнулася, наче хтось вихопив у неї з рота всі слова. Вона витріщилась на Річардса, немов уперше побачила його, й прошепотіла: — Господи помилуй...