Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

Не пишу своїх творів без внутрішніх спонук, тобто в душі має щось порушитися, власне, відбувається своєрідний внутрішній мікровибух або особливе схвилювання, що його називають «стрес», — до цього стану назагал важко віднайти точне слово, і я, автор цього писання, можу навіть не знати теми, яку розвиватиму. Просто сідаю до столу й даю перу волю, відтак сама від себе з’являється і тема, і її розвиття. Але цього разу сталося трохи інакше.

Невдовзі перед цим одна з газет, редактор якої був озлісно до мене наладнаний, надрукувала статтю, в якій мене наймерзенніше вилаяно (не маю жодного сумніву, що стаття була замовлена), а наприкінці сказано, що я вичерпав свого творчого потенціала і кожен мій новий твір — це свідчення мого творчого краху. Це мене, може б, схвилювало (усі ми, люди пера, вразливі й амбітні — очевидно, й вразливі через те, що амбітні), коли б не знав, що це витівки мого затятого ворога, який використав для помсти свою, м'яко кажучи, рептильку.

Але менше з тим. Я про це, може, і не згадував би, а ще в художньому творі, коли б та стаття не розбудила зі сплячки ще одного ведмедя — мого колишнього однокурсника, з яким я зустрічався після завершення історії, яка тут буде оповіджена, рівно тричі: вперше зайшов до мене позичити гроші, клятвено й навіть понуро заприсягшись, що поверне їх не пізніше як через десять місяців. Удруге прийшов через десять років і попередив, щоб я в нього своїх грошей не вимагав і не чекав, бо він віддати їх неспроможний, але сумління його гризе. Отже, прийшов до мене (понуро й чорно світячи очима), щоб я законно визнав його банкрутом і від претензій повернути позичку відмовився. Учинок, як на мене, трохи дивний; простіше йому було б до мене не приходити, тим більше, що я не вчинив жодної спроби ту позичку повернути та й не знав, відверто кажучи, де він живе та й чи живе.

— Гаразд, — сказав я. — Повернеш при спромозі.

— А коли не матиму? — блиснув він антрацитно.

— То хай залишиться на твоєму сумлінні, — нерозважно відказав я.

І тільки після того, як він облив мене багном (цього разу таки багном) погляду та й пішов, мені стрілило до голови, що напитав собі в цьому світі ще одного ворога, а таких речей намагаюся остерігатися. Але під час зустрічі нíколи було обміркувати ситуації, отож і бовкнув оту фразу, яка без побічних обставин означала, що борг йому прощаю, не збираюся його за нього переслідувати в майбутньому, але з побічними обставинами моя фраза виявилася цілком нерозважна.