Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
І на перерві таки відбулася «прес-конференція», як каже в таких випадках Кирило. Всі, перебиваючи одне одного, почали говорити, що коли та людина написала анонімку, то мусить знайти в собі мужність і піти туди, куди вона писала, і сказати, що написане нею неправда, що вона помилилася. І це буде по-чесному.
На тому й порішили — анонімник мусить «розсекретитись», мусить чесно написати про все, пояснити, що трапилась прикра помилка. Я сподівалась, що бодай хто-небудь поцікавиться: вигадала я все це, просто приклад навела чи мала на увазі конкретних людей? Очевидно, що для всіх наших хлопців і навіть дівчат це не мало особливого значення. Головне, що у якоїсь людини неприємності і треба цій людині допомогти. А знайома вона нам чи зовсім незнайома, хіба це так важливо?
ВАСИЛЬ СОРОКА
— Як часто даємо ми бездумні обіцянки і поспішаємо виконувати їх!
Влітку, коли ми прощались з Іржиком, Кирилом Куличенком, Толею Юхимцем, Вадиком Івановим, то обмінювались адресами, обіцяли не забувати одні одних, регулярно писати листи або хоча б листівки. Але що там листи чи листівки, коли між нами така невелика відстань! Можна побачитись особисто, особливо мені. Мені чи будь-кому з наших сільських, бо ми часто буваємо у місті. А що виходить насправді!
Правда, минулого разу я бачився з Толиком Юхимцем, але він був чимось засмучений, і розмови у нас не вийшло.
Але я сам собі пообіцяв, що незабаром знову буду в місті і обов'язково зайду до когось з них. Коли по совісті, то мені найбільше хотілося побачити Іржика. Я чомусь скучив за нею…
Я пригадав, що тоді, влітку, Іржику страшенно захотілося спробувати, як вона — зможе чи не зможе орудувати веретеном! І я повів її до своєї бабусі, і бабуся дала їй в руки веретено і показала, як прясти вовну.
У моєї бабусі не одне веретено. Я знав, що те, яким вчилася прясти Іржик, так і залишилося з намотаною на ньому сірою вовняною ниткою — трудовими успіхами Іржика. Бабуся його більше не чіпала. І мені захотілося привезти те веретено в місто і подарувати його Іржику на пам'ять.
А крім усього, я ще хотів показати хлопцям одну знахідку, що має стати експонатом нашого музею. Це — офіцерський компас з часів Великої Вітчизняної війни. Власне, те, що залишилося від компаса, — картушка, чорна коробочка. Скло розбилося, мабуть, ще в бою, і стрілочка загубилася теж. А чорна ебонітова коробочка картушки зосталася майже неушкодженою, за винятком двох-трьох маленьких щербинок.
Ця коробочка потрапила до мене випадково. Три тижні тому я йшов левадкою, тією самою, на якій ми влітку вперше зустрілися з Іржиком, коли вона хотіла з руки нагодувати рябенького кабанчика тітки Макарихи солодкими кукурудзяними пластівцями, і звернув увагу, що внук тітки Макарихи, Льоня, йому шість років, грається на горбочку біля стежки якоюсь чорною коробочкою.
— Що це в тебе, Льоню? — запитав я.
— Ось, — охоче показав він, — коробочка чорненька. Знайшов. Там, за річкою…
— Покажи!
— А ти оддаси?
— От дивак, потрібна мені твоя коробочка! Звичайно, віддам.
Але коли я взяв коробочку в руки, то виявилось, що вона мені дуже навіть потрібна. Виявилось, що це експонат для нашого музею. Малий Льоня міг мені й не казати, де він знайшов цю коробочку, я б і так здогадався. Там, на тому березі річечки, в сорок першому році був передній край оборони наших військ. Окопи давно повсувалися, але коли стати на горбку і уважно придивитися, то й зараз помітна звивиста лінія їх. Там наче земля трохи запалася і трава на тому місці росте якась особлива — висока, соковита, яскрава. Може, там тому така трава, що те місце дуже рясно скроплене кров'ю наших солдатів?.. Я з нашими хлопцями і вчителем історії Савою Микитовичем вже кілька разів провадили в тому місці розкопки і дещо знайшли для нашого музею. Найбільше траплялося гільз, позеленілих, проіржавілих. Але знайшли ми також гранчастий багнет, пробиту кулею солдатську баклажку, кілька касок, коробку від протигаза, ще дещо.
І ось тепер ця Льончина знахідка. Я крутив її в руках, а Льонька не спускав з мене очей, дивився підозріло, сподіваючись, що я будь-якої миті заховаю його цяцьку в кишеню. І він мав для цього всі підстави…
Раптом я помітив на денці ебонітової картушки видряпані чимось гострим дві літери: «І» та «Ш». Безперечно, це були ініціали власника компаса! Але як же звали цього загиблого героя? Ігор? Ілларіон, Іраклій, Ілько? Іван?..