Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

В такі хвилини мама ходила навшпиньках, притиснувши долоні до грудей, гірко зітхаючи й жалісно поглядаючи на знесиленого в своїй люті батька. За всяку ціну їй треба було тільки одного — щоб батько якомога швидше заспокоївся. Але як тільки батько здобував сяку-таку рівновагу, ставало тихо і всі сідали обідати, мама раптом згадувала про пошти, які вона почула сьогодні у місті, і, забувши за все інше, вона сама зривалася з місця, здіймала руки догори і, захлинаючись, патетично, з обуренням починала промовляти, прикликати бога у свідки, вимагати кари від його десниці і дивуватися з його байдужого спокою.

Юрі важко було зрозуміти, в чому справа, чого так хвилювалися і страждали батько з мамою, але з батькових прокльонів і маминих вигуків він все ж таки добре собі усвідомив, що батько з мамою найбільше сердилися на міністрів, генералів і навіть на самого царя. «Ну, як же, — чув він мамин вигук, — звідки їм (тобто міністрам) мати царя в голові, коли їхній цар і сам безголовий?!..» Все це було дуже чудно, бо портрети царя Юра бачив і на обкладинці журналу «Нива», і в бабиному календарі «Оракул», і навіть на стінці в актовому залі в гімназії, де він був колись влітку під час ремонту. Скрізь цар був з головою — з рудою борідкою і лупатими синіми очима, а на деяких малюнках на голові був ще п офіцерський кашкет з невеличким козирком і величезними тоненькими крисами. Яким чином і для чого, власне, мав би уміститися цар в голові кожного свого міністра, — як того немовби бажала мама, — Юра так і не міг зрозуміти.

Ще Юра чув, що довкола відбуваються «безпорядки», що весь час вирує «страйк» — то «загальний», а то «сепаратний», що був «маніфест»[85], а «конституція — куца», що «бідний руський народ страждає», і «почекайте, почекайте, буде ще на вас Стенька Разін[86]!», бо ж «по губернії селяни вже пустили червоного півня». Що то за півень, пощо його пустили і чому це така визначна подія, коли он у дворі серед пансіонських курей ходило аж двоє червоних півнів, — Юра зрозуміти ніяк не міг. Але він дуже виразно уявляв собі, як цей червоний півень — власне, жовтогарячий з червоними і чорними перами у хвості і білими підпалинами на шиї — ходить-походжає собі по цілій губернії, від села до села і від міста до міста, переплигуючи річки і перекочовуючи просто в лісі на гілляці.