Перстень Борджіа

Він дав знак воротареві, який відгорнув запону задніх дверей, з яких за мить увійшли управитель двору та двоє вартових–татар у повній уніформі, у шпичастих шоломах, з оголеними ганджарами, кінчиками яких вони підганяли вимащеного гноєм юнака з обличчям, позначеним винятковою тупістю і спотвореним заячою губою. Здавалося, він просто не усвідомлює, що з ним діється, чи то його ведуть до в’язниці, чи на страту, чи шмагати, чи куди там можна вести таких, як він, але йому через глибоку тупість це цілком байдуже.

— Це, ваша величність, наш найзлиденніший слуга зі стайні, витирач.

— Витирач чого? — запитав султан.

Управитель двору трохи поміркував, як би правдивою відповіддю не вразити султанового слуху, але, помітивши нетерплячий рух останнього, квапливо відповів:

— Він витирає мокрою ганчіркою анальні проходи коней сералю, щоб туди не сідали кусючі комахи.

— Такий красень, а має таку професію? — здивувався султан. — Та це ж парубок хоч куди, ставний, вродливий, та ще й, видно, покірний і тихий. О, це б наша молоденька завищала від радості і блаженства і облизала б усі десять пальчиків, отримавши такого чоловіка. Це все, що ти можеш мені запропонувати з огидного? Пам’ятай, коли моя величність бажає бачити щось огидне, це справді мусить бути настільки бридким і паскудним, щоб на нього не могли дивитися не те що люди, але й кішки й собаки!

— Мій султане, я приготував ще й інші екземпляри, — сказав управитель двору.

— Давайте ж, давайте, чого чекаєте? — заволав султан, переборюючи страшенну огиду.

Другий жених, якого управитель двору продемонстрував своєму Найвищому панові, був чоловічок із двома горбами, вилизувач виразок: його язик і слина, кажуть, мали особливу лікувальну силу. Він мав горби спереду і ззаду, один на плечах, другий на грудях, та й на обличчі був досить потворний і огидний, але при детальнішому огляді виявилося, що Аллах, пожалкувавши йому краси, щедро винагородив його чоловічою статтю; мстивий султан, не бажаючи дати Лейлі нічого, з чого б вона могла тішитися, наказав привести наступного жениха.

Це був топчій трупів, якому припало наступати на черева померлим, щоб видушити з їх нутрощів усі нечистоти: жовтий, немічний дідок, що хрипів, сипів і тремтів, такий худющий, що, подивившись на його тіло, мимоволі виникало питання — як можна мати стільки кісток? І цього слабака султан відкинув, бо сіромаха вже дихав на ладан і йому самому треба було пошукати, хто топтатиме йому черево, отож покарання бунтівної Лейли було б надто легким, себто коротким.

А парад золотушних, укритих струпами, кульгавих і клишоногих, зизооких, зобастих, обліплених бородавками і виразками, слинявих, смердючих, рахітичних потвор тривав і тривав, і султан не переставав дивуватися, яка незвичайна і досі не знана ним потолоч належить до його двору і скільки дивовижних професій — адже кожна з цих почвар і почварок була чимось постійно зайнята — потрібно для того, щоб у сералі все було до ладу і в доброму стані, і щоб усі, в тому числі й небіжчики, були вдоволені, проте скільки він не дивився, скільки не вибирав, але того, чим би потішилося його серце, спрагле помсти, не знайшов: той видавався йому не досить огидним, тому було три чисниці до смерті, інший був ідіотом, який годився хіба що для відкачки води чи обертання жорен, отож приніс би господарству Лейлиного таточка матеріальну користь і не приніс би жодної шкоди, ще інший був релігійним просвітителем, і Аллах, напевно, не погодився б використовувати його так, як задумав султан. Він обурювався і кричав на управителя двору: