Перстень Борджіа

Бегідже впала на коліна і простягла до султана руки.

— Змилуйся, мій чоловіче й пане, змилуйся над Лейлою, вона молода й язиката, не знає, що говорить.

Султан підвівся і насадив на голову тюрбан.

— Присягаю своєю головою, — сказав він стримано, знову по–королівському, знову як Найвищий з Найвищих, — я накличу на неї таке горе, що вона справді матиме привід добровільно піти з життя.

І пішов, але коли вже був за дверима, знову їх прочинив, зазирнув до кімнати і гарикнув:

— Ти теж за це заплатиш. І зник.

Того самого дня після четвертої молитви, тобто саме тоді, коли Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, якби вийшло по його, відвідав би в новому помешканні свою нову гьозде, чарівну Лейлу, султан, досі розлючений і хворий на те, що в особи менш високопоставленої і всемогутньої можна було б вважати за почуття ганьби і приниження, тимчасом як у його грудях кипів подив і ляк мало не містичний, який у звичайних смертних могло б викликати перекручення всіх законів природи, наприклад, щоб вогонь почав холодити, крига палити, а дорога вгору вела б униз, рушив до своєї окремої малої зали аудієнцій у північному крилі палацу у супроводі лише гофмаршала і, спраглий помсти й сатисфакції, наказав негайно привести нещасного батька Лейли, історика Гамді–ефенді, який, довідавшись про доччину провину, вже добру годину тривожно чекав у передпокої страшної миті вибуху султанового гніву. Гамді був чоловік повнокровний, м’язистий, кремезний, але цієї миті його обличчя, звичайно брунатне, мало зеленаво–попелястий відтінок, та й на зріст він став наче менший.

— Милості, — сказав він, тільки–но підійшовши до султана. — Моя дочка не знала, що каже. Я не можу пояснити її поведінку інакше, як впливом пекельних сил, які затьмарили її юну голову.

— Твої слова марні й пусті, — відповів султан, — у них не більше ваги і змісту, як у далекому гавкоті псів з кварталу Галата, яких я накажу винищити, бо їхнє шаленство вражає мій слух. Ти заслуговуєш на те, щоб позбутися голови на пострах усім батькам, які нехтують своїм першим і святим обов’язком прищеплювати своїм дітям, байдуже синам чи дочкам, належну любов і повагу до свого володаря. Але я потребую твоєї служби, бо ти єдиний знаєшся на всіх тих документах і літописах, реєстрах, хроніках і протоколах, без свідчень яких, як не дивно, слава моєї імперії і моя власна перетворилася б на шепіт юрби і звичайнісіньку легенду, яка розвеселить і потішить, але якій навряд чи можна вірити. Через це ти і залишишся живий і твоя негідна дочка теж, але вона лише для того, щоб шкодувала, що смерть оминула її. Я присягнув своєю головою, якщо вона хотіла позбавити себе життя, щоб уникнути мого кохання, я надам їй справжню підставу накласти на себе руки. Я її…