Перстень Борджіа

Улюбленою звичкою султана було несподівано з’являтися в кімнатах і апартаментах своїх жінок, щоб вразити їх своєю несподіваною появою і щоб ця зустріч набула характеру імпровізації; і ця його звичка породжувала безліч кумедних пригод, з яких придворні сералю залюбки, звичайно зберігаючи при цьому належну повагу, сміялися: якось, кажуть, він застав одну із своїх молоденьких фавориток, коли вона бавилася лялькою, яку гяури називають «дитинкою», іншим разом — другу свою улюбленицю, яка спала з перським шовковим віялом, нещодавно подарованим Ним, притиснувши його до юних грудей: а й справді, хто може подумати, що султанова резиденція була місцем суворої серйозності і що тут ніколи не панували здорові радощі. Щоправда, в абсолютній несподіваності султанових відвідин гарему ми насмілимося трішки сумніватися, бо неможливо припустити, що згаданий крик «шалвет», який, як уже було сказано, викликав у всьому сералі стільки руху й метушні, не долинав до слуху султанових жінок; але ж імпровізація вдається тільки тоді, коли її грунтовно приготувати.

Отак і цього разу Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, увійшовши до мармурового вестибюля у домі жінок, дав знак євнухам, що тут зібралися, — це були вельми поважні люди, а їхній повелитель мав титул Верховного стража Брами блаженства, — аби поводилися тихо й не віддавали йому почестей, і рушив просто і без церемоній до одноповерхового будинку з терасою, що виходив вікнами до моря, в якому мешкала його третя дружина Бегідже–ікбала, дочка головного єгипетського візира. Бегі–дже–ікбала зовсім не належала до найулюбленіших султанових дружин, щоб не сказати найкоханіших, бо була млявою, схильною до плачу, від якого розпухав ніс, але, нехай Аллах обсипле її своїми милостями, нещодавно подарувала йому віддавна бажаного сина й наступника трону, — досі в нього народилося двадцять шість дочок і жодного хлопця, — тому тепер він спрямував свої кроки саме до неї, аби втішити своє серце поглядом на малого принца.