Перстень Борджіа
- Автор: Нефф Владимир
- Серия: Петр Кукань #2
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00723-3
- Переводчик: Иван Иванович Сварник
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Перстень Борджіа». Краткое содержание книги:
— Лихо країні, дочки якої зазнають кари за свою гордість і честь, я ж буду проклятий за свою нерозсудливість! Адже це я запропонував тобі подружитися з кузиною, Бегідже–ікбалою, це я не схотів, щоб ти марнувала свою молодість у самоті батьківського дому, а тепер ти мусиш розплачуватися за це; чи є хто на світі нещасніший за мене, що спричинився до нещастя своєї єдиної доньки, якою глибокою має бути та пекельна прірва, до якої мене треба кинути за цей злочин!
— Не кажіть так, тату, не проклинайте себе за те, в чому ви завинили через незнання й мимоволі, краще скажіть–но мені, яке нещастя чекає на мене, щоб ми разом могли поміркувати й порадитись, чи є з нього вихід, — відповіла Лейла.
— З нього немає виходу, бо все вже засвідчене печатками і завершене, — мовив Гамді–ефенді, і сльози, мов горох, покотилися по його щоках. — Бо Він, караючи за те, що ти
не схотіла належати Йому, віддав тебе за свого раба на ім’я Абдулла.
— Який він, цей раб Абдулла? — запитала Лейла. Цієї миті до кімнати, несучи розпалене кадило, з якого клубочився пахучий дим, переривчасто дихаючи, увійшла Лейлина нянька Еміне, з виряченими очима і з обличчям, перекривленим від жаху.
— Не витримаю! — кричала вона. — Не витримаю! Не переживу!
І побігла через усю кімнату до протилежних дверей, які вели до заднього, так званого потаємного виходу з дому.
— Що не витримаєш? Чого не переживеш? — запитала Лейла.
— Бути з цим чоловіком під одним дахом! — заволала Еміне. — Я його бачила, о всемилостивий Аллах, я його бачила!
— Забирайся піт три чорти, а це кадило залиш тут, воно нам буде потрібне, — сказав Гамді–ефенді і взяв кадило з її рук. Нянька вибігла в двері, а далі вже було чути лише тупіт її ніг.
Гамді–ефенді сів на канапу, а Лейла притулилася до нього й поклала йому голову на плече.
— Тату, не мордуйтесь, ще не все пропало, — сказала вона. — Султан не примусив мене спати з ним, не примусить і до того, щоб я жила з рабом, якого він призначив моїм чоловіком.
— Тоді ви обоє помрете в муках, — відповів історик. — Бо султан пришле до тебе баб–сповитух, щоб ті пересвідчилися, чи ти не залишилась незайманою.
— Отже, мені не залишається нічого іншого… — сказала вона і зняла малайський кинджал, що висів на стіні як прикраса.
Він кивнув.
— Зроби це, Лейло, а я відразу ж вирушу за тобою.
— Але спочатку я хочу побачити його, — мовила Лейла.
— Не бажай цього, Лейло, — сказав Гамді–ефенді. — Не бажай, аби останнє, що ти побачиш на цьому світі, був він.
— Я не хочу бачити нічого привабливого й гарного, коли йтиму з цього світу, — заперечила Лейла. — Адже світ потворний, і буде слушним, коли я побачу наостанок щось жахливе і огидне.
— Я тут, — пролунало біля входу.
Це був молодий і приємний, добре поставлений голос освіченої людини. Лейла скрикнула й затулила очі долонями, щоб ще хоч на хвилю зберегти приємне враження, яке — всупереч сподіванню — викликали в неї ці два коротенькі слова, мовлені чоловіком, побачивши якого, всі мліли від жаху, а коли мали змогу, то кидались навтьоки, і щоб віддалити мить, коли й сама вона знепритомніє від страху. Лейла спочатку визирала крізь шпаринку між середнім та вказівним пальцями лівої руки та між середнім і безіменним пальцями правої, повільно збільшуючи щілину. І як вона не хитрувала, все одно не побачила нічого відразливого — ба навіть зовсім навпаки! — чоловік біля входу, голос якого відразу їй сподобався, був високий на зріст, стрункий, з вольовим смаглявим обличчям, якому бракувало лише родимки на лівій щоці, щоб з погляду мусульман воно було досконалим, з чорними, палкими, великими очима. «Це не він», — подумала Лейла, але що б вона не думала, всупереч усьому мусила повірити, що це таки він, бо на ньому був саме той новий одяг і ті черевики з гострими, загнутими догори носками, які вона за вказівкою батька приготувала в лазні.
Гамді–ефенді не зміг упізнати молодого богатиря.
— Хто ти, чужинцю? — запитав він.
Назвав його чужинцем, бо ті два слова, вимовлені молодим чоловіком «я тут», були сказані, як згадувалося, хоча й добре поставленим голосом, але з ледь помітною чужоземною вимовою.
Чужинець усміхнувся, сяйнувши разком чудових білих зубів.
— Гадаю, я сказав достатньо, аби не виникало сумніву, що я той, кому султан дав ім’я Абдулла, раб Божий.
Чи тепер раз і назавжди, попри найгірші сподівання, усе гаразд? Чи справді останньої миті відбувся остаточний поворот на краще, ба навіть на найкраще?