Перстень Борджіа

— Забирайся піт три чорти, а це кадило залиш тут, воно нам буде потрібне, — сказав Гамді–ефенді і взяв кадило з її рук. Нянька вибігла в двері, а далі вже було чути лише тупіт її ніг.

Гамді–ефенді сів на канапу, а Лейла притулилася до нього й поклала йому голову на плече.

— Тату, не мордуйтесь, ще не все пропало, — сказала вона. — Султан не примусив мене спати з ним, не примусить і до того, щоб я жила з рабом, якого він призначив моїм чоловіком.

— Тоді ви обоє помрете в муках, — відповів історик. — Бо султан пришле до тебе баб–сповитух, щоб ті пересвідчилися, чи ти не залишилась незайманою.

— Отже, мені не залишається нічого іншого… — сказала вона і зняла малайський кинджал, що висів на стіні як прикраса.

Він кивнув.

— Зроби це, Лейло, а я відразу ж вирушу за тобою.

— Але спочатку я хочу побачити його, — мовила Лейла.

— Не бажай цього, Лейло, — сказав Гамді–ефенді. — Не бажай, аби останнє, що ти побачиш на цьому світі, був він.

— Я не хочу бачити нічого привабливого й гарного, коли йтиму з цього світу, — заперечила Лейла. — Адже світ потворний, і буде слушним, коли я побачу наостанок щось жахливе і огидне.

— Я тут, — пролунало біля входу.

Це був молодий і приємний, добре поставлений голос освіченої людини. Лейла скрикнула й затулила очі долонями, щоб ще хоч на хвилю зберегти приємне враження, яке — всупереч сподіванню — викликали в неї ці два коротенькі слова, мовлені чоловіком, побачивши якого, всі мліли від жаху, а коли мали змогу, то кидались навтьоки, і щоб віддалити мить, коли й сама вона знепритомніє від страху. Лейла спочатку визирала крізь шпаринку між середнім та вказівним пальцями лівої руки та між середнім і безіменним пальцями правої, повільно збільшуючи щілину. І як вона не хитрувала, все одно не побачила нічого відразливого — ба навіть зовсім навпаки! — чоловік біля входу, голос якого відразу їй сподобався, був високий на зріст, стрункий, з вольовим смаглявим обличчям, якому бракувало лише родимки на лівій щоці, щоб з погляду мусульман воно було досконалим, з чорними, палкими, великими очима. «Це не він», — подумала Лейла, але що б вона не думала, всупереч усьому мусила повірити, що це таки він, бо на ньому був саме той новий одяг і ті черевики з гострими, загнутими догори носками, які вона за вказівкою батька приготувала в лазні.

Гамді–ефенді не зміг упізнати молодого богатиря.

— Хто ти, чужинцю? — запитав він.

Назвав його чужинцем, бо ті два слова, вимовлені молодим чоловіком «я тут», були сказані, як згадувалося, хоча й добре поставленим голосом, але з ледь помітною чужоземною вимовою.

Чужинець усміхнувся, сяйнувши разком чудових білих зубів.

— Гадаю, я сказав достатньо, аби не виникало сумніву, що я той, кому султан дав ім’я Абдулла, раб Божий.