Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Коли у штабі почули про те, що в нас трапилося, і викликали з райцентру швидку, Бузенко вже знав, що і як йому слід говорити, щоб не залетіти під суд і на зону. Та й Саші Мельникові Бузенко встиг утовкмачити, які слід давати свідчення. І все ж Саша й далі дрижав, ніби у пропасниці, а земляк потерпілого Бубеніс навіть плакав. Він узагалі був дивний, той Бубеніс. Ніколи не чіпав молодих і завжди сам підшивав собі комірці.

Незадовго до того проісшествія, а точніше, за два дні до нього, сержант Бузенко подивився в райцентрівському кіно польський фільм «Знахар», у якому розповідається про підневільне життя незаможного селянства в панській Польщі. Дивлячись на прибитого Камінскіса, наш Кеннеді згадав, як героїня фільму розбилася на мотоциклі і проламала собі череп.

«Мабуть, у нього те саме», — сказав він лікареві швидкої і кивнув на тіло Пятраса, що без перерви сіпалося. Без перерви, але все рідше.

«Подивимось», — відказав лікар, ніби якийсь телемайстер, котрому кажуть, що от чомусь телевізор перестав показувати. Його білий халат був накинутий поверх шуби зі штучного хутра, хоч надворі й не було аж так зимно — близько нуля.

Машина помчала, шалено розкидаючи грязюку з-під коліс. А нас усіх, ясне діло, зняли з караулу, замінивши невиспаним другим взводом. До ранку ми викурили все, що було в казармі, і позасинали десь аж о п’ятій. О сьомій в частині вже нишпорили всілякі військові і невійськові експерти, і закрутилося.

Три з половиною доби ми чергували в лікарні коло Пятраса, але він усе ж помер. Шкода, Він був такий незлий хлопець, щиросердий і простий. Розслідування дійшло висновку про нещасний випадок з вини самого потерпілого. Кажуть, ніби розтин показав, що в нього були відбиті легені й печінка, тобто справа була не тільки в проламаному черепі. Лікарі й не здогадувалися про це, так що помер він, можливо, й не від голови.

Кажуть також, ніби Бузенко стояв перед командиром на колінах, як тільки той почав тиснути на нього. Мовляв, насправді винен в усьому він як начальник караулу. Хоч урешті командир пожалів сержанта і не став ламати йому життя. Та й відбріхувався той цілком пристойно, не те що Саша Мельник, який, хоч і з верхньою освітою, та все одно дуб дубом — свідчив плутано, весь час вагався і збивався. А всі інші твердили одне: не бачив, не знаю. Так що нікого з нас не посадили. І це найголовніше, бо що б воно помогло мертвому Пятрасові? Усіх нас чекають удома, щоб ми щасливо повернулися.

З лікарні тіло знову доставили в частину, щоб оформити всі документи на перевезення в литовське місто Каунас, а звідти на село, до батьків. Бідолаха лежав у клубі цілий день, тож пізніше вартові третього посту боялися вночі ходити попри клуб. Особливо після того, як Молдаван розказав, що бачив його між дерев, у самій білизні.

Пятраса вирішили спорядити в парадний мундир, і молодий сержант Губан власноруч прасував для нього штани, кітель та сорочку. Але прапорщик Головатюк відібрав ту парадку, мовляв, вона цілком нова і шкода її просто так віддавати на той світ. Замість неї дав іншу — стару й засмальцьовану. І прасувати її вже було ніколи, бо слід було ще забити труну і вкласти її в конверт — великий дерев’яний контейнер захисного кольору, на якому наш ротний писар Варфоломейко красивими літерами білою фарбою вивів адресу Пятрасових батьків і навіть поштовий індекс.