Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Голова дорожча. Ти як, Нико?
— Рихтик!
— Но…
— Але ноги, холєра би го…
— То й мої заціпли.
— Щот-ти!.. Роки наші…
— Йо…
— Вмучилися, бідаки…
— Що хочете, по чагарях та заметах.
— Та й до села кілький світ!
— Нате кожух, вержте на Николу, бо щось ним телепає.
— Аби ще не заслаб, моє біднятко. Ляжу коло нього, хоч трохи зігрію.
— Та й я тої…
— А про хлопців нічого…
— Де б то вони розпитали!.. Але тихо, збудимо…
— Ає, най посплять.
— Но, ціхо…
— Вже…
— Дмитрику, а котра вже година?
— За квандрас дванадцята.
— Уполудне чи д’опівночі?
— О! Чи не казав я вам, баби, спім лиш по режиму. Тепер загубилися в часі, то що вночі мемо робити?
— Таке наше, Анно. Пусте жалій, а воно ще виговорює… То вже ніч, питаю?
— Ніч-ніч, Доцю. Дай мені різак, най дві зарубки зроблю. Бо оця коротка вже буде шеста, треба ще одну довгу, на завтра.
— Ліпше довгу, Дми, зроби завтра поопівночі, бо заплутаємось.
— Я си, Нико, не заплутаю. А зроблю тепер, бо неділеньку треба не до опівночі, а до зір шанувати…
— …
— Яка там вже, Дмитрику?
— Двадцять і третя днина падолиста.
— Боже!
— Нічого, Анно, не журіться, ще шість довгих зарубок — і будемо колядувати.
— Як доти нам не заколядують…
— Анно!
— Та я що…
— А ото!.. приприся!
— Йо… напудив.
— Лишіть, Нико, що ви, бігме, як дітва обоє?!
— Та бо най не каркає!
— Будьте, Николко й Анночко, ціхо, бо прийдуть жовніри з великими гавами та й вас ухоплять.
— Вам ще, Євдо, до жартів…
— Гов, сусіди!
— Гов! Як спали, Дмитрику?!
— Добре, як ви?! З неділенькою вас!
— Дякувать і вас також!
— Чуєте, що мені снилося…
— Мой, ти знову?
— Не заважай стара, я направду. Снилося мені, чуєте, що ніби звіявся нараз вітер, десь таки отут звіявся, і відхилив фіранку, а за вікном біло-біло…
— Це на слабість.
— У тебе, Анно, все на слабість. Ліпше слухай!
— Та й десь таке тото світло біле й глибоке, що аж дрижить, таке глибоке… І якась така тривога, така, чуєте… Євдошко, Доцьку, ти чого?
— Дмитрику-у-у!..
— Ади! Таже ти ще не дослухала…
— Дайте їй, Дми, поплакати. Це таке, що як насяде, само не попустить.
— Про мене… Світло світити?
— …собі говори, а я одно знаю — добре, як ще зиму перебудуть, а навесні їх тут і сліду…
— Жди, псе, доки кобила здохне!
— Раз тобі кажу, Лондон ще пройшлого року…
— Здалися ми, Нико, Європі. Нагадай собі, як було по Першій світовій…
— Тепер не той ряд…
— Той самісінький! Що було по першій, буде й по другій. Уже є!
— Агій на вас, політики! Найдіть щось друге до бесіди, бо від ваших криків голова розскакується.
— Отак, Нико, і тут тема свободи. Біда їх бери, давай карти.
— А-а… Я вже ними згидив.
— Добре маєте, Николко. Ти би краще, старий, як з тими картами, слова Божого почитав у неділю…
— А след-то, судя по всему, вчерашний?
— Да, если на чистое выйдет, наверняка замело, знатный был дуйник…
— На то и рассчитывали. Обычно след в след идут, а тут, вишь, беспечно…
— Разговорчики!
— «…бо з півночі зло приведу і велике нещастя. Лев виходить із своєї гущавини, і той, хто нищить народи, вирушає із місця свого, щоб той край обернути на руїну, і спустошені будуть міста твої…»
— Дми, там наверху… Як би що хрупнуло.
— Тобі поздавалося, старенька. «Отож, опережіться веретами, плачте і голосіть…»
— А может, все же, товарищ, капитан?..
— К чертям собачьим, лейтенант! Прошлый раз я двух бойцов положил, да трое раненых, а они под конец перестрелялись, бляди, в своем бункере… Приготовить гранаты! Сидоров, придержи собаку!..
— Дмитрику, чого ти вмовк?.. Дми, я си бою, що ти наслухаєш?!
— Вітер з голих верхів. Не бійся, Доцьку, дай мені руку…
1993 р.
Юрій Андрухович
народився 13 березня 1960
Пригадується, як десь наприкінці вісімдесятих у Спілці письменників проходило обговорення армійських оповідань Юрія Андруховича. Ми з Юрком тоді вже були знайомі, навіть «Бу-Ба-Бу» на той час заснували, проте знав я його передусім, як поета. Тож послухати прийшов з інтересом, заінтригований.