Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
На ранок хуртовина затихає, сніжинки кружляють легко й повільно, на постах тиша і спокій, ніхто нікого не впіймав, ти спиш під кружляння сніжинок, хоч насправді то вже весна, осипається цвіт, і ти повертаєшся. Під Ляйпциґом саме цвіли сади, коли вас уперше вишикували посеред плацу, а міністр оборони урочисто пообіцяв, що за два роки сади цвістимуть так само.
Скоро привезуть сніданок. Скоро зимі кінець, скоро ти забредеш у саму гущавину, в той сад, де на балконі з виноградом тебе чекає Оленка. Тільки б дочекалася і не вийшла заміж до травня.
Тільки б тебе не застукали в караулці між сьомою та дев’ятою.
1984 р.
Оксана Забужко
народилася 19 вересня 1960
Є у творчості Оксани Забужко оповідання, що виглядають, як фрагменти ненаписаного роману. Такі оповідання «Дівчатка» і «Сестро, сестро». Вони відзначаються не лише тим, що в обох зустрічаємося з одним і тим же іменем — Дарця, і не лише тим, що в них поєднуються основні для письменниці теми — жіночого сестринництва, морального конформізму, насильства соціуму, тілесності буття. Оповідання ці прикметні тим, що в них Оксана Забужко просто-таки культивує особливе жіноче письмо. Основується воно на тонкому і напруженому намацуванні якоїсь первісної, прадавньої екзистенціальної першооснови буття — автентики, спорідненої з жіночістю. Там душа і тіло нерозчленовані, і осягнути, наблизитися до цієї невинної крихкості життя можна лише доторками, відчуттями, тактильними чуттєвими намацуваннями. Стильова атмосфера оповідань і виростає з приблизного намацування слів, якими б можна передати автентичність первісно народжуваного світу, де в центрі опиняється невинне золотоволосе оленятко — Лєнка-Ленця, а з нею — ще не зрозуміла, але вже пробуджена любов.
Оповідання «Дівчатка» і «Сестро, сестро» по суті своїй закроєні на екзистенціальному бунті жінки проти відчуженої і забраної в неї соціумом автентичності.
«Дівчатка» — оповідання про дорослішання набоківської Лоліти, яка переживає сапфічні ігри зі своєю подругою, таким чином відкриваючи власне тіло, і про те, як пристосовується до життя дівчинка-відмінниця, входячи у світ дорослих. Лише пройшовши період ініціацій, через зраду, дівчатка дістають право власного життя, нехай навіть з відчуттям одвічної провини.
Прозі Оксани Забужко властивий біологізм, однак не натуралістичний біологізм, як це може видатися спочатку, а екзистенціальний. Письменниця говорить про життя не абстрактно, а зсередини, причому цю серединність мислить не лише соціально, але й біологічно. Вона не боїться говорити про таємне, звичайно закрите для людських очей, — про момент зародження життя, яке бубнявіє тілом і нарощується душею у вогкості і теплоті материнського лона, з волі клітин ділитися і пульсування ритму крові. Власне і там, у душі ще ненародженої Іванни, вже оселяється страх — перший і останній страх — бути ненародженою. Так біологізм стає соціально значущим, коли йдеться про мертвих, абортованих дітей, про життя, зумисне перерване самими людьми, інфікованих страхом. Як завжди, у Оксани Забужко гостро звучать оскарження негуманності і монструзності радянської системи, яка розсіює страх.