Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Благовіщення. Вночі одні, а вдень інші. Ці — «продав!», а ті — «банду прячешь?»
Поквапся спасти мене, Боже, Господи, поспішися ж на поміч мені!
Коли дуже йойкатись, то б’ють легше.
Велика п'ятниця. Діточки мої, — це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса…
28 травня. Дєдику, я цей календар потихоньки сховав та й тепер ховаю, аж доки ви прийдете. Ви прийдете? Бо я в мами питаю, а вона лиш уводно плаче, а сьогодні сварила нас із Михайликом, що ми носили свічечку на зарінок, де баба загребена. А Настуню приймали в піонери, то вона сказала, що баба була бандитка, а ви слуга опіуму і ще всякі слова. Я мамі розказав, а мама знову плакала і сказала, що добре зробила, і я тепер нічого не розумію. Вертайтеся, дєдику, скоріше. Дмитрик.
1991 р.
«У неділю рано»
— Нико й Анно, ви ще? спите?
— Де там… Наше, Дми, вже давно відіспалося.
— Бо мені щось таке приснилося… Ніби ми всі четверо ще молоді, десь навіть до вінчання… Та й ніби отак, як тепер, обі пари вкупі. І таке, скажу вам, межи нами сталося!.. Я би розказав, але боюся, що Євдоха вже прошумалася…
— Я чую-чую, старий безстиднику!
— О, видите…
— Не бійтеся, Євдо! То лиш язик у нього тепер масний, а сни давно вже скоромні.
— Не суди, Нико, по собі. Ранками я ще буваю теплий!
— З вас би котрий, що пусте молоти, ліпше встав та запалив лямпу. Вже десь надворі біла днина.
— Зараз, сарака, за…а, хороба на тебе, йка, пітьма!.. О! — Готово! З днинкою Божою вас!
— Дякувать! І вас, Дмитрику!.. А ти, Нико, піди підойми трохи ляду, пусти повітря свіжого, бо від цього сопуху в голові дзвонить…
— Та й визирни, братчику, як там… Отче наш, іже єси на небесі…
— Госпідку, прийми щиру молитву за Йванка та й Федька, оборони моїх діточок від злої напасті, від кулі, облави та неволі…
— Богородице Діво, радуйся…
— Матінко Божа, заступнице, укрий слідочки нашого Василька від недоброго ока…
— …і сина, і Святого Духа — Амінь!
— Мете — світу не видко.
— Вітер? Із снігом?
— Но… Ще тут у чагарях трохи гасне, а по верхах аж свище.
— Гм… Добре мете… Як думаєш?
— Думаю, сьогодні можна.
— Нико, я не позволю!
— Дайте собі, Анно, спокій! Таж ми не бахури малі.
— Правда, Анночко, най сходять. Може, в світі які переміни, а ми тут сидимо, як миші…
— Одно слово, лагодьте бігом їсти, та й доки того сніговія, ми з Николою раз-два обернемось.
— Може би-сте, Дми, забігли до нашої Параски та вовни прихопили? Вона мені винна. Бо цю вже допрядаємо.
— Ти, жінка, вдуріла?! За тою хатою десь око та й око. Якщо Параска з Лесем ще не в Сибіру…
— …а як був у четвертій клясі і возили їх, — пам’ятаєте, вліті? — кращих учеників до Варшави…
— Де не пам’ятаю! Наш Іванко також тоді їздив.
— Но. То, чуєте, заощадив із тих грошенят (Господи, що то — на льоди то на цукорки мав пару злотих!) і купив мені таку довгу вузеньку фусточку…
— Ану, тихо!.. Ні, поздавалося.
— Щось довго їх нема. Господи, збав і помилуй!
— Не бійтеся, Анно! Така фурделиця йде, що ані стріти кого, ні сліду зробити.
— Божечку, ми хоч собі тут сидимо, а як нашим хлопчикам…
— Що вдієш, так чоловікам від віка судилося. Ще хоч добре — діди наші при нас… Але й правда, щось довго нема їх…
— Хоч Никола мене сварить, але я таки в тім переконанню, що то наука їх збавила. Оті січі, та просвіти, та читальні…
— Бійтеся Бога, Анно, таж не запирати було їм світу!
— Світу!!! Тільки тепер того й світу, що дебрями темними зі смертю в хованки бавляться, а ми тут у дирі гибіємо за то, що їх породили.
— На все Господня воля. Я не нарікаю…
— Агій, дурна бабо!
— ???
— Та то я про себе. Все скільки тут сидимо, а я все до вікна наслухаю.
— Це Дмитро навмисне придумав, як робили з Николою криївку. Ти, кажу йому, не лінувався на дармову роботу? — Най, каже, хоч трохи буде здаватися що в хаті сидимо, а не в ямі. Навіть фіранку сам повісив, аби глину не видко.
— А чуй, тепер таки йдуть!..
— …та й у Федевої хата згоріла.
— Йой! Таки геть?
— Дошпенту. Лиш головеньки під снігом тліють.
— Недавно… А Грацунякова?
— Ціла. В ній совіти квартирують. Зато Половичукову сільрада якомусь подолякові продала, вже розібрали…
— …
— …
— …
— …
— Що думаєш, старий? Доки ціла стоїть…