Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
«Розумієте, товаришу маршал, — пояснюєш ти, — я на цій вашій службі вже нев’їбенно стомився і маю деяке право. Тому що в ге-се-ве-ге, де й досі, з вашого дозволу, вбивають наших вартових, я пройшов розвідроту. Вам треба розказувати, що це таке? Я знаю, наприклад, тисячу й один спосіб убивства людини. Ви недаремно покладали на мене всі свої надії…»
Але він тебе не слухає — й починає гамселити гирею по голові, бо ти відстав на марші, салабон задрочений, а старший сержант Бекмурадов поливає тебе з фляги теплою водичкою в окопі на прикордонному полігоні, за сто п’ятдесят метрів від кордону з феерге, на підступах до якого саме відбуваються великі маневри НАТО. І ви два тижні сидите в тих окопах, прикипівши до біноклів, бо ви розвідники і повинні стежити за ходом ворожих маневрів, ваші очі стали завбільшки з блюдця, а голови розриваються від реву танків і бронемашин, і наприкінці другого тижня від вас уже зле пахне, але ви й далі сидите в окопах і бліндажах, бо вам так наказано.
Годинник на стіні караулки розмірено такає, скоро друга, але якщо до третьої тебе тут накриють, то засудять. А втім, може, й простять, як того казаха, що зґвалтував молоденьку німочку в лісопарку під Ляйпциґом, де шукав замаскований «Першинґ». Йому мали вліпити не менше восьми років. Ти не забудеш, як величезний старшина повалив його двома ударами в дих. Але наступного ранку казах вислизнув, і його ловили аж десять діб, поки на одинадцяту німецька залізнична поліція не затримала його на станції в Ґьорлітці, коло польського кордону, тяжко в таких краях не зауважити казаха — навіть якщо він п’яний, у джинсах і шкірянці, а при ньому шістсот марок, мисливський ніж і пляшка рому. Його мали судити якось по-особливому, показовим судом.
Старшина був родом з Сибіру, важив сто два кілограми і підйом перевертом робив двадцять чотири рази, цілком непоганий результат. Тебе він чомусь ніколи не чіпав, хоч якось застукав сплячого на тумбочці. А казаха він поклав двома ударами в дих.
Так от — чи судитимуть тебе, який зараз дрімає на стільці в заметеній снігами караулці і водночас, сторожко озираючись, походжає з автоматом на сторожі гарнізонних будівель під Ляйпциґом, бо вас уже сповістили, що той навіжений казах удруге втік і втрачати йому вже нічого, він десь тут, він кружляє навколо частини, він хоче зняти вартового і заволодіти зброєю, але ж мама так просила тебе бути обережним і не відмовлятися від макаронів по-флотськи, адже вона ще пам’ятає, як ти декламував віршика на дитсадківському новорічному ранку.
Але все це пусте — ніякий казах не налетить на тебе ззаду з мисливським ножем, і загалом та історія матиме суперщасливий кінець, ба навіть happy end, бо казаха вдруге заловлять через тринадцять діб, на цей раз десь за Дрезденом, коло чехословацького кордону, в барі, де він питиме пиво з солоними коржиками, зодягнутий у темно-синю робітничу спецівку, от тільки розріз очей у нього й цього разу не зміниться. Його навіть не засудять, визнають психічно проблемним (особлива форма параної), тож відішлють до Союзу з понтом лікуватись, а молоденька німочка, можливо, народить вилицюватого Ганса, степового вершника, що, зрештою, малоймовірно при сучасному рівні протизаплідної медицини у братній НДР.
Годинник відлічує третю годину ночі, а Младшой частує тебе смаженим хлібом, що ласо хрускотить на зубах, однак ти все одно не прокидаєшся, уві сні пережовуєш хліб, яким набиті твої кишені — це перший місяць у війську, і хліба не вистачає — ти ходиш із відстовбурченими кишенями, повними хліба і хлібних крихт, і тебе змушують пошвидше з’їсти весь той хліб під глузування і стусани, тобі дають на це дві хвилини, й оскільки ти не встигаєш, тобі приносять ще півбуханця чорного й почату пачку солі, і ти пхаєш у себе той найчорніший хліб, глевкий, кислуватий і солоний, ти, той самий, що склав перший курс романо-германської філології й кількома тижнями раніше сперечався з завкафедрою про Фауста і гомункулуса.