Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Но, а пищалка? Для чого тобі мамка пищалку давали?! — репетував барон.

— Но, та пак коли нечистий утік, я так уже запищала, що всі перепудилися, — сказала герцогиня.

— Могла ти вже, небого, не лем пищати, а й гузицею верещати, — плюнув барон Калошня, різко розвернувся і вилетів із корчми…

— Ви таке дурне чули, Пітю: з ким поведешся — од того й забеременієш? — звернулась до корчмаря Юльча. — Можна подумати, што в мене іншої жури немає, лем усе в пищалки свистіти…

І, грюкнувши пивною гальбою об прилавок, кулею і собі помчала за бароном Калошнею.

А я тим часом і далі лежав собі тихенько на столі у прибудові корчми. У цьому приміщенні, що слугувало інколи за столову для міського панства, пахло для мене якось дуже таємниче: і не відав, чи ніжно милуватися, а чи осточортіло плюватися. Тільки згодом я збагнув, що то так до нудоти плісняво пахла влада. Вона постійно крутилась по буфетах, закусочних і пахла іржавими оселедцями, папіросами «Біломорканал», прілими пряниками, маринованою кількою і, конєшно, перегаром «Московської» чи… Доки я, спеленаний на столі, пригадував, чим ще пахла влада, прибіг найменший Жидик і сповістив нянька: телиться корова. Пітько, навіть не здогадуючись, що у прибудові на столі лежить новохрещений Данко, хутко замкнув корчму і дременув додому.

А бідна моя мамка стояли на воротах і заламували руки: куди поділися новоспечені кумове із хрещеником. Тут уже увірвався терпець і бабі Фіскарошці. Одяглася і попрошкувала до церкви. Але по дорозі йшла попри обійстя барона і уздріла, як Калошня рубає дрова.

— Ільку, качка би тебе копнула, а де наш малий лилик?[51] — запитала перестрашено баба.

— Но та я пак відки знаю? — розвів руками барон. — Я їх із Юльчею лишив у корчмі.

— А што, наш малий вже п’є, найся не приказує? — перехрестилася Фіскарошка.

— Я тої ганьби не переживу! Я ся вдавлю авать утоплю! — раптом хряснув сокирою об дерево барон Калошня. — А ви, Марько цукрена, скоро біжіть і Юльчі межи ноги пищалку забийте!

Отетеріла баба, дивлячись, що барон не в’яже, не плете, хутко побігла до сестри Полані на прізвисько Вашінгтонка — матері Юльчі. Проте, за словами Вашінгтонки, її герцогиня «… уже вернулась думів доста давно. Наплакалася, як корова, і мінут заз двайчіть фешанула собою у Лавки глядати якусь нечисту силу…»

І тут уже спохватилися усі Данки. Лемент над Небесами стояв такий, якби із небес доправди падали татари на конях. Бідний барон Калошня, рятуючись від праведного гніву Данків, зо страху скочив у колодязь, схопився за ланцюг і висів на ньому, тремтячи, як гівно на мотузці. А жертву нечистої сили — герцогиню Едінбурзьку, коли б Данки схопили у ту мить, даю ніс на відріз, одразу втопили б у туалеті. І тут комусь спало на думку пошукати мене у корчмі. Проте культурно-освітній заклад виявився із колодицею на писку.