Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Небеса, тихо шелестячи, текли руслами давно вимерлих рік.

Небеса затопили навіть колодязі, і жінки кожного ранку, черпаючи воду, витягали повні відра усміхнених і мудрих небес.

Небеса були настільки первісно чисті, що здавалися нерозгадано-піднесеними у своїй неповторності.

Більше того:

Небеса пахли… Небеса пахли бузком і полуницями. Ані до того, ані опісля ніхто ніколи не чув, аби небеса пахли. І тим бузково-полуничним духом пропахла вся Велика Осінь: полуницями пахли яблука і груші, виноград, картопля, гарбузи, стиглі кукурудзи… Навіть діти, які народжувалися у пору Великої Осені, пахли бузком і полуницями. І тим полуничним запахом вони потім пахли все життя.

Минали дні, а небеса розлягалися все нижче і все більше топили ліси, поля, близькі і далекі села.

Небеса підійшли до землі вже настільки близько, що навіть птахи не мали сили підняти їх на своїх крилах. Щороку, відлітаючи у вирій, птиці піднімалися на недосяжну висоту і вже звідти, печально курликаючи, слали останні поклони землі. А ось у рік Великої Осені птахи, придавлені небесами, летіли настільки низько, що крилами чіплялися стріх, дерев, кров’ю позначаючи свій вічний осінній шлях.

А небеса дедалі підповзали ближче і вже бачилося, що Великий Творець взяв землю на долоню і наближає її до своєї зіниці… І то вже не небеса, а Велике Око розглядає пильно не тільки те, що коїться на осінній землі, а й у збуджених людських душах. І побачене, видно, не вельми потішило Великого Творця, бо Великою Печаллю в останню осінь Великої війни огорнулося Велике Око Небесне.

Бувальці поговорювали, що небеса настільки близько підійшли до землі для того, аби душі невинно убієнних на війні не довго блукали у пошуках воріт Вічності…

Можна б писати і говорити ще про багато інших дивовижних речей, які сталися і творилися у Осінь Великих Небес. Проте, як на мою думку, найбільша дивовижа осені 1944 полягала не в тому, що руські потовкли німців і мадярів у Карпатах і копнули їх аж десь до фрасової каріки… Найбільше чудо, сказали б — подія століття — полягало у тому, що в нашій, і без того колоритній родині, на світ вигулькнув я.

…Того осіннього ранку мої, святили би ся, мамка помаленьку собі прошкували до гори Ловачки збирати виноград. Йшли вони через Єрусалимські горби — так називали черідку пагорбів за нашим присілком — і ласкаво говорили зі мною. Так, так, вони говорили зі мною, хоча я ще тихенько дрімав собі у мамчиному лоні. І не вірте тим мудрагелям, котрі твердять — дитина у материнському лоні безпам’ятна. У неї своя пам’ять — пам’ять на рівні духовності і любові. І ось мамка йшли собі Єрусалимськими горбами і тихенько говорили зі мною. Я до смерті не забуду тих мамчиних слів: вони були пухнасті і ніжні, як мицьки[48] на весняних вербових прутиках, м’якенькі, як персики, і пахучі, як груші-медівки. Кожне з мамчиних слів, торкаючись мене, одразу осявало маленьке єство і наповнювало його ніжною музикою. Далі слова, подібно краплям ранкової роси, ласкаво омивали мене, пахуче дзвеніли, і кожне з них світилося окремим, неземним, але дуже теплим кольором. Це були слова без звичного земного змісту — вони скоріше нагадували оте невимовне щемне тепло, яким нас облагороджує Великий Творець. Я навіть пам’ятаю таке: кожне мамчине слово було відчутне на дотик. І я торкався мамчиних слів пальчиками. Вони, слова, здивовано розкривали очі і усміхались мені. І взагалі все мамчине лоно було велетенським суцвіттям пташиного щебету, голосом якогось дуже солодкого дощу і того безмежного дива, що зветься щастям, з яким тебе чекають у цьому світі.