Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Ось і цього дня Фіскарошці саме випало відрядження до Бобовища і, звісно, на войну їй ніяк не штимувало нині йти. Уже у самому Бобовищі Фіскарошці щось таки дуркнуло в голову — вулиці порожні, біля обійсть ані душі. Але за сусідніми горами глухо кашляли гармати, лунко сварились кулемети і автомати, то подумалось: люди напудились і попрятались. Нe звернула баба і уваги на новий прапор, що теліпав червоним язиком на вітру над жандармською управою.

Господи, впродовж історії над закарпатськими головами прапорів кружляло, як осіннього листя! І пролітали й танули вони, ті знамена, так швидко, як сніги березневі… Не голову треба на плечах мати, а бочку двістілітрову, аби всі ті прапори запам’ятати… Отже, під радісно збуджене тріпотіння червоного знамена баба зайшла у жандармерію, виструнчилась, як мадярський гусар, і випалила:

— Мадярські пенгіви — то є великі гроші!..

Але тут заткнулася, бо за жандармським столом сидів вояк не у мадярській формі і тварь-то вже точно мав не мадярську.

— Ваше веліченство, а ви відки туйки узялися? — запитала ошелешена Фіскарошка.

— С неба свалілся! — якимось безбарвним, але не дуже добрим голосом відповів вояк.

— А-а-а-а, та тото ви ниськи рано летіли на самольоті над Небесами! — радісно сплеснула руками Фіскарошка, зі страхом здогадавшись, що перед нею таки руський вояк, а чи щи страшніше — офіцірь. — Йой, красний панику, мали би сьте здоровлічко: дуже файно кинулисьте бомбу Наполійонові у будар[53] — ушитку хижу задрискало. Тепер усі сусіди уд запахів Наполійонової мачанки так блюють, аж черева рвуть.

Фіскарошці недарма почав заплітатись і терпнути язик — перед нею справді сидів сов’єтський офіцер, командир роти розвідки — старший лейтенант Черпак. На світанку його рота обійшла гору Жорнину і за якихось півгодини захопила село. Тепер доблесні вояки Черпака, черпаючи відрами вино, бігали від підвалу до підвалу у пошуках терористів. Сам же Черпак — істинний комуніст, ідеолог партійного пуританства — рився у залишених ворогом документах… І тут сам незчувся, як жива терористка прилетіла у його руки.

— Ти, мать, мозгі нє запудрівай. Всьо равно я ні чєрта нє пойму, — луснув кулаком офіцірь. — Ти што там болтаєшь за фашістскіє пенгеві!?

— Йой, перебачте, ваше веліченство, айбо то мені… то-то… є моє наказаніє, — гнулась ледь не до землі баба.

— Ах, старая стєрва, тебе наказалі заніматься фашістской пропагандой в совєтском тилу! — офіцірь луснув так кулаком, що й сам бідний стіл із переляку підстрибнув і мекнув. — Нє хочешь лі ти і меня агітіровать, вєрбовать?