Київ — New York

— Ці питання тиснуть на мене. — Я відвернулася до вікна. Як мені хотілося закінчити цю безглузду, дурну розмову, яка лише забирала наш дорогоцінний час. Нехай це видається дивним, але я справді була роздратована, розуміючи, що наші стосунки перейшли зовсім в інше русло. Я не цього прагнула. Не хотіла, щоби він став моїм тягарем. Не хотіла вдаватися до брехливих спроб приховати реальність. І, звісно, не хотіла стати його болем. І загадкою, яку він неодмінно прагнув би розгадати, а потім стерти правду, яка відкрилася, зі своєї пам’яті. Мені хотілося залишитися для нього спогадом — прозорим і повітряним, як туман, який розвіється від перших сонячних променів майбутнього літа. Бути легкою. Даруючи легкі стосунки й залишаючи легкі спогади. Але замість цього прийшли руйнівної сили почуття, що з часом стають кошмаром.

Вперше невелика пауза в нашій розмові гнітила. Вона висіла в повітрі, тиснучи на скроні.

Він не зводив погляду з дороги:

— Не відповідай.

Його голос здався мені чужим і колючим. І ці нотки сотнями маленьких осколків врізалися в моє серце. Я не могла завдавати йому болю.

— Дзвонили з галереї.

Його обличчя пом’якшало, і ледь помітна усмішка торкнула куточки губ. Він знову взяв мене за руку. Через декілька миль, заколисана дорогою, я заснула.

Усупереч здоровому глузду, я і далі відгороджувала Джастіна від свого справжнього життя. Адже було б чесніше та простіше з мого боку зізнатися, що я от-от розміняю четвертий десяток, і в своєму звичайному, іншому житті, ніколи не розпиваю віскі, аж до рання танцюючи в нічних клубах. Але й це не найстрашніше, бо в Києві, місті з іншого світу, мене чекає інший чоловік. І це визнання вмить звільнило б від гнітючого почуття провини за непотрібну зраду.

Я мала би пояснити, що наш роман — лише ковток свіжого повітря в моєму житті, затягнутому смогом щоденних проблем; що з ним я почуваюся молодшою, запізніло проживаючи солодкі миті юнацької прихильності. І навіть якби ці слова були брехнею, яка не містила й найменшої частки того, що я насправді відчувала, для нас вони могли виявитися порятунком. Бо, віддаливши його від себе, я звільнила б наші стосунки від невдоволення та претензій, які б просто втратили сенс. Але водночас я позбавила б нас майбутнього. Навіть найменшої надії на нього.

Хіба лебідь, якому підрізали крила, не перестає мріяти про безкрайні простори неба, хоч і не може злетіти? Хіба приречена любов перестає бути справжньою?

І я безсовісно брехала йому, даруючи надію й обманюючись сама. Я змушувала його слідувати моїм правилам, які відразу порушувала. Я просила його про те, чого не могла прийняти і тим більше дати натомість. А він погоджувався з моїми витівками, заплющуючи на все очі.