Київ — New York

Маленькі міста схожі одне на одне. Вони обростають своїми особливими легендами та звичками. В Америці у таких містах завжди є супермаркет на центральній вулиці, десь між лавкою з сувенірами й колоритною місцевою кав’ярнею, де неодмінно подають смачні страви відповідно до тутешніх кулінарних переваг. На однакових вулицях рівними рядами стоять будиночки, які лише трохи відрізняються один від одного. Біля них на під’їзних доріжках припарковані громіздкі пікапи й велосипеди, які підпирають акуратно пофарбовані дерев’яні перила терас. Жителі, які згодом стають чимось схожими одне з одним, доброзичливо вітаються на вулицях. Вони зустрічаються по неділях у затишній каплиці на околиці, з цвинтарем на задньому дворі. А після служби обговорюють останні новини свого містечка.

Чи був Айсбері-парк таким місцем? Навряд чи мені вдасться згадати це. Адже я була надто захоплена своїм супутником, аби встигати оглядатися по сторонах. А може, це просто час стер його вулиці з моєї пам’яті, залишивши швидкоплинні уривчасті спогади, розмиті й у чомусь вигадані? Але мені хочеться вірити, що це містечко, яке стало нашим притулком лише на кілька днів, було саме таким.

Хоча Айсбері-парк таки мав перевагу над іншими провінційними містами — це океанське узбережжя. Напевно, тому моїй пам’яті вдалося зберегти, нехай і невиразні, спогади про ресторан на причалі, у якому ми провели один із вечорів. Причал був збитий із широких дерев’яних дощок, що прогнили від вологи. У ресторані пахло рибою. Рибалки з огрубілою від сонця й вітру шкірою приносили в тенетах свій улов.

Я пам’ятаю рожевий захід на причалі біля ресторану, який відбивався від поверхні океану мерехтливими відблисками, схожими на лусочки. Немов відчуваючи поклик безодні й вірячи в диво моменту, я дивилася на сонце, яке тануло на горизонті, і загадувала бажання. Щоразу те саме. Щоби Джастін назавжди запам’ятав мене в рожевій заграві цього дня.

Ми зупинилися недалеко від причалу в невеличкому прибережному готелі, що належав другу Кейт. Велика вілла, пофарбована в світло-жовтий колір, зливалася з піском на пляжі, і лише яскраво-зелений газон робив її відокремленою. Вілла була побудована в стилі бароко. З двома витіюватими сходами з боків і білою балюстрадою на терасі. Всі номери виходили на океан маленькими балконами — з такими ж білими балясинами й жовтими трояндами в дерев’яних діжках.

Господар зустрічав нас на парковці, і поки Джастін теревенив із ним, я вийшла на газон. Трохи постоявши біля входу, побрела до води вузькою стежиною, викладеною диким каменем у густій траві. Просто переді мною невгамовний океан вбивав свої хвилі в берег. Я сіла на ще вологий від ранкової роси пісок, шкодуючи, що не взяла з собою фарби. Я б намалювала Джастіна. На пляжі. Я б обрала один і той самий відтінок блакитного для хвиль і його очей.