Блискавиця Перунова [uk]

— А що ви пропонуєте, Віщий, — зацікавився Всеслав.

— Поставити в голову ратників. Крила ж нехай будуть комонні і вдарять на ординців, коли ті вріжуться в рать. Якось на Руяні ми так ставали проти данців.

— Віщий, — мовив князь з сумнівом, — але ж степовики — то не тяжкозбройна піхота варязька! Вони просто перестріляють пішаниць з луків — і щити не допоможуть.

— Аби їм ніяк було стріляти, — роз’яснив волхв, — отсе ось поле перед річкою треба перекопати і наробити пасток для коней. Коли перші вженуться в них з розгону, наступним буде не до стрілянини, аби проскочити швидше небезпечне місце. А там ратники приймуть їх на списи. Між ратниками же слід розставити стрільців з дальнобійними луками. А торкам своїм, княже, ти все-таки виділи коней. Мають вони виманити ординців саме на цей шлях.

— Мудро! — погодився Всеслав замислено, — та аби ж я мав сильнішу дружину! А то — на одного досвідченого кільканадцять молодиків, що і ворога-то увічі не бачили.

— Здолаємо! — упевнено мовив Далебор, — а, здолавши, княже, маємо рушити на Чернігівщину, Святославу у поміч.

Гарне лице Полоцького князя раптом побагряніло.

— Віщий! — сказав він, — чи ви зовсім не од цього світу? Якого дідька я помагатиму Ярославичу? Це ж він із Всеволодом Переяславським і підбив Ізяслава запроторити мене до порубу! Ізяслав бо наче віск у руках братів своїх! Та нам же краще буде, як кипчаки розіб’ють Святослава — на одного ворога менше стане!

— Про те, скільки весей і градів на Чернігівщині піде з димом, ти не думаєш, княже? — різко спитав Далебор.

— За них нехай Святослав дбає — його землі…

— Учив я тебе, — з серцем сказав волхв, — але так і не вивчив на чоловіка…

— Віщий! — скипів Всеслав як тоді, на майдані, — ваше діло — молитись Богам своїм, а не князям вказівки давати! І так на мене піввійська коситься, що тримаю поган біля себе, особливо після того, як отець Феодосій таку доречну промову виголосив перед походом. А як, не дай Боже, нас розіб’ють, так мені тільки й залишиться — зостатись на цьому полі, бо й Полоцьк мене одцурається, не те, що Київ!

Далебор знизав плечима:

— Твій норов, Всеславе, мені відомий здавна і не змінився за двадцять літ… Я тоді пішов, і зараз піти можу, тільки як бути з моїми людьми?

— З якими ще людьми? — спитав Всеслав заскочено.

— Привів я тобі селян з заступами та сокирами. Не мечами ж дружинники твої ритимуть пастки та вовчі ями…

Всеслав з хвилину помовчав, тоді мовив вже спокійніше:

— І що б я робив без вас, Віщий? Але ж і ви зрозумійте нарешті — часи аріїв давно минули. Нині кожен — сам за себе…

— Оце вас і погубить, Володимирові нащадки, — мовив Далебор втомлено, — колись зі сходу прийде такий ворог, якого не здолати поодинці. Раніше жили кожен сам собі, а билися разом, а нині усіх намагаєтесь зігнати під одну кормигу, а як до битви — так і врозтіч.