Гора між нами
- Автор: Мартин Чарлз
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: Івченко Таїсія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гора між нами». Краткое содержание книги:
Ця жахлива пригода змусить їх переосмислити своє життя і, можливо, відкрити серце для нового кохання…
— Ну, дякую.
За тридцять хвилин між нами лишилася тільки тарілка з кісточками та дві порожні миски. Ми вляглися коло вогню. Приємно було відчувати повний шлунок. Та особливо я сумував за сіллю. Зважаючи на те, скільки мені довелося пітніти, електролітів в організмі точно зосталося мало, і сіль не завадить.
Ешлі кивнула в бік коробки з «Монополією».
— Ти граєш у таке?
— Давно вже не доводилося.
— Мені також.
Три години потому вона мала три чверті поля, збудувала готелі чи не в кожній клітинці, а я впевнено наближався до банкрутства і платив шалені гроші майже щоразу, як кидав кості.
— Із тобою непросто! — зітхнув я.
— Ми трохи грали в це, коли я була мала.
— Трохи?
— Ну, може, трохи частіше, ніж трохи… То що, який у тебе план?
— Я збирався дочекатися, поки вщухне сніг, і подивитися, чи не зможемо ми… — Я спостерігав, як вона рахує клітинки, пересуваючи свою фішку.
— Я не про план забратися звідси. Я про план щодо твоєї дружини. Як ти збираєшся залагодити цю ситуацію?
Я стенув плечима.
— Розповідай-но.
— Я…
— Якщо ти плануєш хіба що заїкатися, то я не надто розраховувала б на успіх.
— Ти ж не даєш мені й слова сказати!
— Даю. Кажи. Що ти збираєшся робити? Ти ж гарний хлопець, ти маєш це виправити.
— Усе не так просто.
— Вітаю в реальному світі. Тут загалом немає нічого простого. Що ти їй наговорив?
— Я сказав… деякі слова…
— Як і всі ми. Які саме слова?
— Такі, що не можу їх узяти назад.
— Чому?
— Бо вони… вона… — Я заплющив очі, глибоко вдихаючи.
— А ті слова були правдою?
— Так. Але це не означає, що я мав рацію.
Ешлі кивнула.
— Колись тобі доведеться навчитися бути відвертішим. І я тобі в цьому допоможу. Зі своїм диктофоном тобі говорити набагато легше, ніж зі мною.
— А я тобі відразу це казав.
— Останнім часом ти менше записуєш. Чому?
— Може, нічого казати.
— Слухай, хоч що ти сказав — завжди можна узяти свої слова назад. Це ж просто слова. Що взагалі такого жахливого можна сказати?
Я поворушив дрова в каміні та пробурмотів:
— Каміння й палиці можуть зламати кістки… але якщо хочеш ударити когось глибоко — бий словами.
***
Ешлі спала уривками. Десь після півночі я прокинувся та підкинув оцупків у вогонь. Потім підійшов до неї, відсунув спальник та перевірив ногу. Набряк трохи зменшився, і шкіра вже не охоплювала м’язи так туго. Це добре. Поруч із нею лежала дошка з пазлом — там вже можна було розібрати якийсь малюнок. Скидається на засніжені гори.
Зблиски полум’я кидали на Ешлі дивні тіні. Ось її довгі ноги, одна вище від другої. Розслаблені м’язи. Видно колючі волосинки на ногах — зайве нагадування про те, як давно ми тут. Голова схилилася набік, і комірець футболки трохи з’їхав на плече. Трусики давно вже не охоплювали стегна — стали завеликі.
Я торкнувся її скроні й відсунув пасмо волосся. Потім провів рукою по шиї та нижче — по руці. Торкнувся кінчиків її пальців — і по її шкірі побігли мурашки.
— Ешлі!..
Вона не поворухнулася. Мій шепіт потопав у шумі вогню.
— Я…
Вона повернула голову й глибоко вдихнула, а згодом повільно видихнула. Під повіками бігали зіниці. Я ніяк не наважувався сказати правду.
Розділ тридцять п’ятий
За тиждень ми знову поїхали до лікаря. По дорозі від машини до кабінету тебе нудило в кожен смітник. Настрій я мав паскудний, а ти ще й примовляла:
— Це ти зі мною таке зробив, бачиш?
І сперечатися тут було зась.
Виношуючи двійню, треба частіше їздити на ультразвукове діагностування. Нам робили тривимірне, бо твій лікар хотів переконатися, що все йде як слід. Беручи до уваги моє становище в лікарні, вони якомога краще дбали про тебе, бо по суті піклувались і про мене теж.
Нас укотре викликали на прийом. Знов отой слиз на живіт. Цього разу ми слухали серцебиття двох сердечок. Усе наче було в нормі.
Так же?
Чи ні?
Технік, що робила діагностування, раптом спинилася, потім провела по животу приладом ще раз і мовила:
— Зачекайте хвилиночку, я зараз повернуся.
За півтори хвилини кабінет вже міряв кроками твій лікар Стів, намагаючись приховати своє хвилювання. Він знову і знову роздивлявся зображення на екрані, потім кивав та плескав тебе по нозі.
— Шейлі треба ще дещо оглянути. А потім, будь ласка, зайдіть до мене в кабінет.
— Стів, я ж бачу. Кажи, що таке?
Він не хотів відповідати — мені це зовсім не подобалося.
— Швидше за все, нічого страшного. Нехай Шейла усе перевірить, добре?
Я сам казав би так само, якби не міг дібрати слів, щоб повідомити лихі новини. Запала тиша, у якій гучно калатали два потужні сердечка. Охопивши руками живіт, ти поглянула на мене:
— Бене, що він каже?
Я труснув головою та вийшов за Стівом у коридор.
— Слухай, дочекаймося тестів. Треба переконатися. Приходьте до мене в кабінет, як закінчите тут.
Мені вже й не треба було нічого казати — я все зрозумів.
Ми зайшли до Стіва та сіли на стільці. На нього боляче було дивитися. Він встав, походив, узяв інший стілець і сів коло нас.
— Рейчел… Бене…— Стів не знав, на кого краще дивитися. На чолі виступили краплини поту. — У вас… часткове відшарування.
— Що це означає? — Ти поглянула на мене.
Лікар говорив до мене:
— Це означає, що плацента частково відірвалася від стінки матки.
— І? — Ти закинула ногу на ногу.
— І це… Мені доводилося бачити й більші розриви, але у вас теж чималенький.
— І що ж ви скажете?
— Постільний режим. Повний.
— Цього я й боялася. — Ти схрестила руки на грудях.
— Тут потрібен час. Якщо процес вповільниться чи зовсім зупиниться, усе буде гаразд. Немає причин для паніки.
Ми поїхали додому. Ти поклала руку мені на плече.
— Лікарю, скажи мені, що все це значить насправді?
— Це означає те, що тобі треба захопитися вишиванням і знайти приблизно сотню фільмів, які ти ще не бачила. А ще з десяток цікавих тобі книжок.
— Ми це подолаємо?
— Так, якщо ситуація не погіршиться.
— А якщо погіршиться?
— Наразі нічого не погіршилося, тож подумаймо про це потім.
— Але ж…
— Люба, проблеми треба розв’язувати по одній, добре?
Розділ тридцять шостий
Сонячне світло пробиралося крізь гілки та підсвічувало сніг. Я йшов по хребту, повсякчас спотикаючись. Сніг і досі валив щільною завісою. Гадаю, вже нападало з метр свіжого снігу, тому йти було вкрай тяжко. Без снігоступів і мови не могло б бути про якісь пересування. Хоч наразі сніг був пухкий та сухий, він стане нездоланною перепоною, щойно трохи потеплішає.
Я йшов десь протягом години, але так нічого й не побачив. Дорогою назад я спустився вниз та рушив між деревами. Наближаючись до нашої головної будівлі, я раптом помітив восьмий будиночок, якого раніше не бачив. Він був менший — очевидно, якийсь сарай абощо. Узагалі спочатку я спостеріг лише димар, що стирчав з-під снігу — решту надійно приховала біла ковдра. Я походив навколо димаря, намагаючись вгадати, з якого боку тут двері, а потім почав копати. Не пощастило — глуха стіна. Обійшовши будівлю, я знов почав відкидати сніг. Дверей тут теж не було, але я знайшов вікно. Спробував його підняти, однак воно не піддалося, тому я просто розбив шибку, вибрав гострі шматочки та заліз усередину.