Гора між нами
- Автор: Мартин Чарлз
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: Івченко Таїсія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гора між нами». Краткое содержание книги:
Ця жахлива пригода змусить їх переосмислити своє життя і, можливо, відкрити серце для нового кохання…
Як доречно.
Невеличка цятка зі стрілкою стояла десь посередині парку Ешлі. Поруч із нею маленькими літерами було зазначено: пересування лише пішки та верхи, рух на моторних транспортних засобах заборонено.
Унизу під мапою повідомлялося: 1,3 мільйона акрів дикої природи для найкращого родинного відпочинку. У лівому верхньому кутку була цятка з позначкою «Еванстон, Вайомінг», від якої на південь вело шосе 150. Дрібними літерами на шосе було написано «Закрито взимку».
Усюди по краях мапи були намальовані веселі люди на сноубордах, лижах, конях, з рушницями чи великими рюкзаками. Чудова реклама різноманітного відпочинку на природі. Угорі вздовж краю мапи пролягло федеральне шосе 80 — від Еванстона до Рок-Спрінґс. Із Рок-Спрінґс на південь у містечко Вернал ішло шосе 191, а звідти вздовж нижнього кордону мапи на захід — шосе 40, що з’єднувало кілька невеличких містечок, відтак повертало на північний захід та перетинало шосе 150.
Я придивився ближче до парку Ешлі й серед засніжених вершин відшукав невеличкий хрестик із кнопкою, що стирчала з його середини. Поряд з ним чорнилом було написано: «Ми тут». Я зняв мапу зі стіни та разом з Наполеоном рушив до нашого каміна. Коло дверей Наполеон, раптом щось спостерігши, чкурнув кудись у кущі. Я навіть не встиг помітити, що ж там було, як вони обоє вже зникли — чулося лише віддалене гарчання малого.
Ешлі спала. Я прилаштував крісло коло каміна та ще раз визирнув за двері — як там Наполеон. І досі чути гарчання. Мабуть, не варто за нього переживати. Узагалі з-поміж нас трьох він краще за всіх може сам про себе подбати. Ми лише заважаємо йому.
На кухні я розпалив вогонь в одній із печей та оглянув раковину. Вона тут була чи то зі сталі, чи то з цинку та стояла на підпорках з мою руку завтовшки. Розміри її вражали — гадаю, тут вільно могли б сісти двоє людей. Конструкція здавалася вкрай надійною — така і цілий будинок витримає. Я вимив її та наповнив гарячущою водою. Пара здіймалась аж до стелі. Я роздягнувся й з насолодою заліз до неї. Не пам’ятаю нічого приємнішого за останні два тижні.
Мився я довгенько — мабуть, двічі обскріб кожен міліметр шкіри. Коли я виліз із води, відмінність між запахом чистого та брудного тіла важко було не відчути. Я докинув у камін дрова, а сам заходився прати одяг і розвішувати його коло вогню. Завершивши з усім цим, я зробив дві чашки чаю та сів поруч із Ешлі, яка вже почала прокидатись. Я допоміг їй підвестись, і вона вдячно встромила носа в гарячу чашку.
— Ти наче став приємніше пахнути, — зауважила вона, підвівши обличчя від чашки.
— Знайшов тут трохи мила.
— Ти що, мився?
— Двічі.
Вона поставила чашку долу та наполегливо мовила:
— Ну ж бо швидко неси мене у ванну!
— Та можна. Тільки маю попередити, що від гарячої води збільшиться набряк, отож потім доведеться знову обкладати ногу снігом. Добре?
— Згодна.
Я допоміг їй дістатися раковини. Тут вона поглянула на свої ноги.
— Господи. А бритви ти тут випадково не знайшов? Хоч би іржавої…
Ешлі сіла на краєчок раковини, і я повільно опустив її всередину. Вода сягала їй до плеч. Вона повільно зігнула ноги в колінах та поклала на сушку для посуду поряд з раковиною. Потім витягла руку й жестом показала, щоб я приніс її чашку.
— Усе, можеш бути вільний. Я покличу, — махнула вона рукою.
Це ж треба, як просто ванна може покращити настрій! Я вмостився у кріслі коло каміна, а потім згадав.
— До речі, знаєш, де ми зараз? — гукнув я.
— Ну, здивуй мене.
— У національному парку Ешлі.
Коли я виходив на вулицю, вона й досі сміялася.
Розділ тридцять третій
Ешлі приймає ванну, а я вийшов надвір. Вітер дещо посилюється. Наші справи… я навіть не знаю, чи вони поліпшилися, чи ми просто відкладаємо неминуче?
Пам’ятаєш, коли ти була на четвертому з половиною місяці? Ти лежала на столі, а медсестра намастила твій живіт слизом (чомусь слово «гель» тебе не влаштовувало) та почала водити по ньому апаратом. Я дав їй конверт і попросив:
— Тільки не кажіть нам поки що стать, добре? Просто напишіть, хлопчик чи дівчинка, і покладіть у цей конверт, а ми за вечерею відкриємо.
Вона кивнула та почала показувати нам голівку, ніжки й навіть ручку. Просто чудовий був момент. І попри те що я бачив десятки цих зображень, мене це неймовірно вразило. А потім сестра розсміялася. Ми ще тоді мали б здогадатись, але ні…
— Що таке?
Вона лише похитала головою, написала щось на аркуші паперу та сховала в конверт.
— Вітаю вас. Мати й дитина абсолютно здорові. Бажаю вам приємної вечері.
Я повіз тебе додому, а ти постійно питала:
— Ну що, як гадаєш, хлопчик чи дівчинка?
— Точно хлопчик.
— Ну, а якщо дівчинка?
— Значить, точно дівчинка.
— Ти ж щойно був упевнений, що хлопчик.
— Сонечко, я не знаю, — розсміявся я. — І мені байдуже. Яку дитину дадуть — таку і візьму.
Увечері ми поїхали до нашого улюбленого ресторану, «У Метью», на розі коло площі Сан-Марко. Нам залишили столик у задній частині ресторану. Ти просто світилася щастям — ніколи доти не бачив тебе такою.
Не пам’ятаю вже, що ми замовили, але, мабуть, щось від шеф-кухаря, бо Метью вийшов привітатися з нами й подарував пляшку шампанського. А ми з тобою сиділи одне проти одного, у келихах тихенько вибухали бульбашки шампанського, сяйво свічок відбивалось у твоїх очах… На столі лежав той конверт. Ти посунула його у мій бік. Я — назад до тебе. Ти — знов до мене, але я накрив його долонею.
— Кохана, відкривай-но. Ти заслужила.
Ти взяла конверт, розпечатала, витягла аркуш і притисла до грудей. Потім розгорнула та повільно прочитала. Думаю, ти прочитала ті слова двічі або й тричі, адже, либонь, минула вічність, перш ніж ти зронила бодай звук.
— Ну? Ну що там? — не витримав я.
Ти поклала аркуш на стіл та взяла мою руку.
— І те, і те.
— Люба, треба обрати. Або хлопчик, або дівчинка. І те, і те не буває…— І тут до мене дійшло. З очей потекли сльози. — Що, справді?..
Ти кивнула.
— У нас двійня?
Ти знов кивнула й затулила обличчя серветкою.
Я підвівся, узяв свій келих і дзенькнув об нього ножем.
— Леді та джентльмени, — звернувся я до п’ятнадцяти пар у залі, — дозвольте поділитися з вами новиною… Моя дружина на Різдво подарує мені двійню!
Я замовив шампанського всім гостям ресторану, а Метью презентував нам свій фірмовий яблучний коблер, що просто тане в роті. А ми усіх пригостили.
Дорогою додому ти не промовила ні слова. У тебе в голові роїлися думки про меблі для дитячої, кольори стін, колискові й таке інше. Ми зайшли додому, і ти зникла у ванній, а за хвильку погукала мене:
— Любий!
— Що таке?
— Мені потрібна твоя допомога.
Увійшовши, я побачив, що ти в самій білизні стоїш перед дзеркалом із пляшечкою олії з вітаміном Е в руках. Ти простягла її мені.