Гора між нами
- Автор: Мартин Чарлз
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: Івченко Таїсія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гора між нами». Краткое содержание книги:
Ця жахлива пригода змусить їх переосмислити своє життя і, можливо, відкрити серце для нового кохання…
Ешлі заплющила очі та неквапно похитувалася. Стояти рівно, либонь, їй було важко. Ступивши трохи ближче, я охопив її за талію, а вона мене — за шию. Тут я почув, що Ешлі мугикає якусь незнайому мелодію. Поводилася вона наче п’яна.
— Слухай, — прошепотів я їй на вухо, — я більше не хочу чути отих нісенітниць, щоб я тебе покинув. Згода?
Вона перестала хитатися та притисла вухо до моїх грудей, а долоню поклала поруч. Кілька хвилин вона не відповідала, а потім тихенько мовила:
— Згода.
Маківка її голови торкалася мого підборіддя. Я занурився носом у її волосся та глибоко вдихнув.
— До речі, — Ешлі підвела на мене очі, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя, — а в що це ти одягнений?
Ті спортивні труси, що їх подарувала Рейчел, були неоново-зеленого кольору. Взагалі-то вони мали б сидіти як бріфи чи велосипедні шорти, але зараз через втрату ваги теліпалися, наче сімейники.
— Я завжди насміхаюся… чи насміхався з білизни, яку носила Рейчел. Мені завжди кортіло бачити на ній щось із «Вікторіяз Сікрет», щось вишукане. А їй подобалася функціональна білизна, спортивна. Ніякої краси. Якось я подарував їй трусики в «бабусиному» стилі — на кілька розмірів більше, ще й затуляють майже весь живіт. А вона справді їх одягла. А потім ще й подарувала мені оце.
— А куди тут вставляють батарейки? — гигикнула Ешлі.
Добре нарешті разом сміятися.
— Вона ще й листівку до них приклала. Адресувала Кермітові[43].
— Навряд чи Керміт став би в таке вбиратися.
— Ну а я ось іноді вдягаю.
— Чому?
— Щоб нагадати собі дещо.
— Що саме?
— Я інколи починаю ставитися до життя надто серйозно, і мені не завадить трохи посміятися.
— Я теж, мабуть, носила б такі, — кивнула вона. — А тобі ще не завадила б футболка з написом «Скажи креку ні».
Скоро Ешлі втомилась, і я обережно опустив її назад на спальник, підмостив щось під голову та налив чаю.
— Ось, випий ще.
Вона зробила кілька ковтків, а я тим часом підняв вище її ушкоджену ногу, щоб зменшити набряк. Мабуть, доведеться знов обкласти снігом.
А ще треба перевірити інші будівлі й пошукати їжу і якусь мапу. Та наразі я надто зморився, на вулиці вже стемніло, а сніг щільно затрушував вікна. А ще надто вже тут було тепло коло каміна… Я нарешті зігрівся, наївся й висох.
Свій спальник я поклав на підлогу, почухав на ніч Наполеона та влігся.
Я вже майже заснув, аж раптом збагнув дещо. Коли ми з Ешлі зображали оті танці, коли вона тулилася до мене, коли я відчув тепло жіночого тіла — я жодного разу не згадав про дружину.
Сон від мене втік, і я, як був босий, вислизнув надвір, де мене страшенно знудило. Говорити я зміг не скоро.
Розділ тридцять перший
Привіт. Це я, Керміт. Ешлі питає, як у ті мої труси вставляються батарейки. Я втратив трохи ваги, отож вони на мене завеликі. Не сказав би, що вони й раніше мене прикрашали, але зараз точно не стало краще.
Пам’ятаю, як через три місяці тебе почав турбувати твій «животик». Я став помічати, як ти зиркаєш на своє віддзеркалення та не можеш збагнути, як до себе ставитися. Ти не хотіла носити вільний одяг, але не могла вбиратись і у вузький. Була наче ще «не така вже й вагітна», але і не вагітною ти нікому б не здалася. Твій живіт був розміром з волейбольний м’яч. Тоді саме вийшов фільм «Вигнанець» із Томом Генксом, і ми почали називали дитину Вілсоном[44].
А потім дитина почала рухатися. Вона постійно переверталась у твоєму животі. Ти надсилала повідомлення мені на пейджер, а я телефонував тобі з операційної:
— Пейн слухає, мем.
— Вілсон хоче з вами поговорити.
— З’єднайте нас.
Ти прикладала слухавку до живота, і я говорив з нашим сином чи, може, донькою. А потім ти казала:
— Ой-ой, він брикнувся! Мабуть, буде футболістом! — Або ж: — Ні, анічогісінько. Либонь, спить.
Минув четвертий місяць. П’ятниця, я затримався на роботі, а тобі страшенно закортіло смаженого луціана[45]. Ми замовили столик у гриль-ресторані. Коли я зайшов додому, ти якраз була в душі. Я зазирнув у ванну й побачив, як ти змиваєш із волосся шампунь. Ти мене не помітила, а я сперся на двері та розв’язав краватку. Видовище було просто чудове. Ти — мокра, вагітна, сяйлива… моя.
Нічого прекраснішого та звабливішого я не бачив ніколи в житті.
Аж раптом ти мене помітила.
— Гей, тобі краще не дивитися так на мене — ану як мій чоловік побачить.
— Він мене зрозуміє.
— Та що ти кажеш? А хто ж ти такий?
— Твій… лікар.
— Що, правда?
— Ага.
— І що, лікуватимеш мене?
— Та тебе наче вже хтось полікував, — підняв я брови та всміхнувся.
Ти розсміялася й за краватку потягла мене до себе.
Рейчел… коли я дивлюсь у минуле, на своє життя, та шукаю якусь мить, що стала б його кульмінацією — я думаю саме про той момент. Якби Господь дозволив мені повернутися в минуле і знову пережити лиш одну мить, — я обрав би саме цю.
Хоча наступна мить теж була дуже приємною.
Розділ тридцять другий
Надворі світанок сімнадцятого дня. За ніч нападало багато свіжого снігу. Теплий і сухий одяг є просто безцінним. Ешлі ще спала, і хоча обличчя її пашіло та вона щось бурмотіла уві сні, уперше за весь цей час вона мала розслаблений вигляд. На стіні я відшукав кран, що перекривав водопостачання до нагрівача, та повернув його. Потім розвернув кран над раковиною: побігла брунатна вода з іржею. Я зачекав, доки потече чиста вода, й запалив нагрівач. Ванна зараз не завадить.
На пояс я повісив сокиру, у руки взяв лук та з усім цим рушив перевіряти інші будівлі. Наполеон, енергійний і грайливий після вечері й відпочинку, вискочив повз мене на вулицю у сніг. Лапки його провалились аж до живота, і йти він не міг, тому я підхопив пса на руки та взяв із собою, а він і далі сердито гарчав на сніг. Я почухав йому животик.
— Славний хлопчик. Подобається мені твоя вдача, — мовив я до собаки.
Ранок видався морозяним, і де-не-де сніг узявся кіркою, але я майже на кожному кроці провалювався по коліно. Знову треба зробити снігоступи.
Усього тут було сім споруд. Одна — душ нарізно для чоловіків і жінок. Тут я знайшов лише кілька брусків мила та паперові рушники. Водогін не працював, і крану для нього я не знайшов. Інші п’ять були житловими будинками такої самої конструкції: рама у формі літери А, одна кімната внизу та друга нагорі. У кожній будівлі була окрема дров’яна піч, килим на підлозі та горище. В одному будинку я навіть знайшов крісло. Замків на дверях ніде не було.
Сьома будівля мала дві кімнати — мабуть, вони призначалися для інструктора чи хто був за головного. У спальні тут стояли три двоповерхові ліжка з матрацами й товстими зеленими ковдрами з вовни. На одному була навіть подушка. У шафі я знайшов три білі рушники та пазл на тисячу шматочків. Обкладинки вже давно не було, але коробочка здавалася важкенькою. Коло шафи стояв металевий сейф на двох замках — прикручений до підлоги. Двома ударами сокири я зламав замки та підняв віко. Сейф був порожній.
У кімнаті, що правила за вітальню, були два дерев’яні крісла, грубка та стіл з рипучим стільцем. У верхньому ящику столу лежала потерта «Монополія». За три рази я приніс усе це до головної будівлі — навіть крісло. А коли виносив його, помітив іще одну вкрай важливу річ: на стіні висіла мапа-барельєф. Звісно, за такими мапами ніхто не орієнтується на місцевості — за нею годі визначити точні відстані. Їх роблять лише як рекламні постери чи для того, щоб приблизно показати розташування найближчих міст. Між пластиковими засніженими піками вгорі я прочитав: «Гори Юїнта». Збоку йшов напис «Національний парк Восатч», а у кутку праворуч — «Національний парк Ешлі».