Гора між нами

— Мене сьогодні не буде майже цілий день. Гадаю, повернуся десь після заходу сонця, — повідомив я.

Ешлі кивнула та взяла на руки Наполеона. Я підсунув пазл ближче до неї, а сам запхав свій спальник у рюкзак, причепив снігоступи, схопив лук та сокиру і пішов обходити озеро. Нові снігоступи були кращі за саморобні, я звик до них і перестав наступати одним на інший. Про всяк випадок я також узяв із собою одну з котушок Ґровера — спробую поставити сильце.

Розгулявся вітер, і навколо мене крутилися невеличкі завірюхи. Малесенькі сніжинки боляче кололи обличчя. Я рушив навколо озера туди, де кілька днів тому бачив сліди лося з лосеням. Одного такого лосяти нам з Ешлі стало б на два тижні.

Я йшов берегом озера. У місцях, де, як мені здавалося, могли б виходити якісь дрібні тварини, я поставив два сильця. Щоб покращити свої шанси, я частково загородив звірячу стежку гілками.

На іншому боці озера сніг був увесь поритий лосями. Судячи з усього, вони не просто проходили повз, а доволі довго паслися тут та відпочивали. Завдяки товстому шару криги на озері їм легко було діставати до гілок, які за інших умов високо висять над водою. Мені треба знайти вдале місце для засідки. Навколо озера росли сосни, ялини й осики. Я обрав осику, поряд з якою пролягав ланцюжок слідів. Вона стояла метрів за тридцять далі за вітром від того місця, де лосі харчувалися. Свою схованку під деревом я додатково прикрив гілками, що зрізав з іншого дерева, а зі снігу намостив щось подібне до стінки, яка затуляла б мене від вітру — та від очей тварин. Коло стовбура осики було кілька великих каменів, один з яких згодився мені за стілець. У сніговій стіні я зробив невеличке «вікно», приготував стрілу, заліз по груди у спальник і почав чекати. Десь в обід я підстрелив кролика, якого притягнув до себе в «лігво» та прикопав у сніг. Більше нікого не з’явилося, тому я задрімав та прокинувся надвечір. Упали сутінки, і коли зовсім змеркло, я рушив додому. Вертатися було не важко — ліворуч засніжене озеро, праворуч узлісся. Перше сильце було порожнє — його хтось збив. Я знов його поставив. Треба буде збільшити свої шанси. Тут як у лото: якщо хочеш виграти, грай на кількох картках одразу.

Удома я випатрав кроля й повісив над вогнем. Потім вимив руки та обличчя, і ми сіли вечеряти. Ешлі була напрочуд балакуча — помітно, як нудно їй тут протягом дня. А я ж стомився та на додачу мав кілька питань, які хотів обміркувати.

— Що, не готовий теревенити? — зрештою спитала вона.

Я доїв свою частину кролика й почав робити нові сильця.

— Вибач, я не надто добре вмію робити кілька справ одразу.

— Але ти ж працюєш у реанімації?

Я кивнув.

— Там же у людей буває багато травм одразу.

Я знов кивнув.

— Значить, у тебе все нормально з кількома справами одночасно.

— Ти що, пишеш статтю абощо?

Вона підняла брову, і цей її жест можна було зрозуміти як «давай, я чекаю».

Ліска Ґровера мала зелений колір, тому її зручно було ховати в гілках. Має спрацювати. Я приготував дванадцять однакових відрізків ліски десь два з половиною метри завдовжки та зав’язав на кінці кожного зашморг. Потім всівся на свій мішок, схрестивши ноги.

— Скажу тобі, що ми на роздоріжжі.

— Мені здавалося, що ми на роздоріжжі відтоді, як упав наш літак.

— Так, але тепер ситуація інакша.

— Яка саме?

— Треба вирішувати, лишаємося ми чи йдемо. Тут у нас є прихисток і тепло. Можливо, нас хтось знайде, але я не дуже на це розраховував би — гадаю, сюди раніше як через два-три місяці ніхто не прийде. Якщо ж ми підемо, то втратимо захист. Опріч того, ми не знаємо, як далеко нам треба йти. Якби ми могли зробити запаси їжі, то можна було б тут усе приготувати та взяти з собою — можливо, нам вистачило б на тиждень чи два. У нас нові сани й нові снігоступи, так що пересуватимемося ми швидше, але…

— Що «але»?

— Але лишається питання відстані. Ми не знаємо, скільки ще нам треба пройти. Може, тридцять кілометрів, а може, вісімдесят. Можливо, навіть більше. До того ж вже давно падає сніг — випало понад метр свіжого снігу. Тут можуть бути лавини, і…

— І що?

— А що, коли я виведу тебе звідси — а там станеться щось таке, що вб’є нас обох? Тут ми могли б протриматися.

— Так, ти дійсно у вкрай тяжкій ситуації.

— Я?

— Так, ти.

— Тут рішення ухвалюємо ми обоє.

— Переспімо з цим усім. А вранці скажеш мені, що ти вирішив, — всміхнулась Ешлі та відкинулася на спинку.

— Ти зовсім мене не слухаєш.

Замість відповіді вона притисла до себе Наполеона та вкрилася спальником. Вогонь кидав дивні спалахи, і я додав іще дров. Їх у нас було вдосталь.

— Скажеш, як будеш готовий розповісти, що тебе гризе, — почув я з-під мішка. Вона точно всміхалася.

— Я ж щойно сказав.

— Ні, не сказав. — Її рука вказала кудись на двері. — Може, піди погуляй зі своїм диктофоном? Коли повернешся — матимеш відповідь.

— Яка ж ти… причепа!

— Повір мені, я ще й не починала чіплятися. Іди-іди. Я тут на тебе почекаю.

Розділ тридцять дев’ятий