Гора між нами

— Молодець, хлопчику, молодець. Слухай, якщо ще кілька вполюєш, поділися з нами теж, добре?

Він поглянув на мене, погриз кролячу лапу, хрюкнув та облизався.

— Ні-ні, я тебе не звинувачую. Я теж зголоднів, друже. Ти сам дійдеш додому?

Йому, вочевидь, здалося, що я надто близько підійшов, тому пес схопив свою здобич та відтяг подалі від мене.

— Ти їж, не бійся.

Дорогою назад я почав міркувати. Так, тут ми в теплі й маємо дах над головою, але нам потрібна їжа та спосіб звідси вшитися. І терміново. Якщо розтягти, то супу нам вистачить іще на день. Якщо їжі більше не буде, то ми просто помремо в теплому приємному місці.

Повертався я інакшим шляхом, подалі від озера. Кілька разів бачив сліди лося — і не одного. Наче двоє: один великий і один менший. Численні заячі сліди — їх легко розгледіти, бо зайці стрибають, залишаючи особливу доріжку. Ну, а сліди лося важко не помітити, бо він важкий та глибоко проминає сніг.

Треба постріляти з лука, бо в такому глибокому снігу, якщо я не влучу, то стрілу вже ніколи не знайду, а їх украй мало. Я повернувся до нашої оселі, підкинув дров у вогонь, спитав, як справи у Ешлі (вона хлюпалася в раковині, наче дельфін, та сказала, щоб я забирався геть) і пішов шукати собі мішень. У одному з будиночків я знайшов шматок килима та склав його кілька разів. Потім прилаштував його на лавку, а до нього притулив паперову тарілку. У центрі тарілки я зробив дірку завбільшки з монетку.

Довжина кімнати в нашій будівлі перевищувала тридцять п’ять метрів, а мені вистачило б і п’ятнадцяти. Я відійшов від мішені, рахуючи кроки, та провів у поросі на підлозі лінію. Відтак заклав стрілу, прицілився та пошепки нагадав собі:

— Дивись на мушку, дивись на мушку… Давай, — і обережно спустив гачок.

Стріла увійшла в тарілку приблизно на сім сантиметрів над діркою. Я узяв наступну стрілу та знову повільно прицілився. Друга стріла увійшла в тарілку праворуч від першої. Третій раз — той самий результат.

Значить, слід трохи опустити мушку. Оскільки я намагався стріляти щоразу однаково з того самого місця, то це мало допомогти.

І дійсно. Я опустив мушку ще нижче — тепер занадто. Підняв назад. Потім ще раз. Загалом, за тридцять хвилин я почав влучати в дірку з відстані у п’ятнадцять метрів. Не щоразу, звісно, але кожен третій чи четвертий постріл поцілював у дірку.

— Що там у тебе за шум? — поцікавилась Ешлі.

— Намагаюся покращити наші шанси на обід.

— А може, допоможеш мені вилізти звідси?

Я підійшов. Вона вже встигла попрати свою білизну та футболку і розвісила їх над раковиною. Коли я допоміг їй вилізти, вона звичним жестом загорнулася в рушник, а потім охопила мене за шию.

— У голові паморочиться…

Ешлі сперлася на мене, щоб не впасти, та з заплющеними очима додала:

— Я чула, що чоловіки кохають очима і що вигляд оголеної жінки має їх збуджувати. Як ти з цим упораєшся?

Я обережно повів її до каміна.

— Не забувай, я і досі твій лікар.

— Точно? Лікарі наче теж люди, — всміхнулась вона, не бажаючи уникати незручної теми. — А мені більше зовсім нема чого знімати.

Шкіра на її руках та ногах вкрилася зморшками від тривалого сидіння у воді, але вона добряче помилася й пахла краще. Ешлі спиралась на мене, поки витиралася. Я посадив її у крісло — спинка відкидалася низько, тому її нога опинилася вгорі. Вогонь розгорівся надто сильно, і в кімнаті стало спекотно. Я на хвилинку відчинив двері, воліючи впустити свіже повітря.

— Бене! Ти будеш відповідати на моє запитання чи ні?

— Ешлі, слухай, я не сліпий, а ти вродлива. Але ти не моя. — Я кинув кілька дровин у вогонь. — І я кохаю свою дружину.

— Я майже постійно наполовину гола — відтоді як ти поклав мене в цей спальник. І чи не з десяток разів я бачила голим тебе. А ще ти тут кожного разу, як мені треба в туалет. Так ось: як ти даєш цьому раду? Тобі складно? Важко?

— Чесно?

— Чесно.

— Ні, не важко.

Ешлі була вражена й наче засмучена.

— Отож, значить, я зовсім тобі не подобаюся?

— Я цього не казав. Ти подобаєшся мені.

— А що ж саме тоді ти казав?

— Слухай, ми всі бачили фільми про двох незнайомців, які опиняються в диких умовах. І всі ті стрічки, як, наприклад, «Офіцер і джентльмен», закінчуються палкими сценами десь на пляжі. Несамовита пристрасть легко розв’язує усі їхні проблеми, і починаються фінальні титри. Однак у нас тут реальне життя, і я понад усе хочу додому. І бажано з цілим серцем. Та частина моєї душі, яку треба чимось заповнити, вже давно повна. Там у мене Рейчел. І тому немає жодного значення, приваблива ти жінка чи ні.

— Так що, за весь цей час — від самої нашої зустрічі в аеропорту до цієї миті — ти ані разу не думав про секс зі мною?

— Звісно ж, думав.

— Нічого не розумію.

— Думати і робити — різні речі. Ешлі, не зрозумій мене хибно. Ти надзвичайна жінка. Ти дуже вродлива. У тебе тіло як у богині. Хоча ноги поголити не завадило б. І ти дуже розумна — розумніша за мене. Щойно ми починаємо говорити, я верзу казна-що. Але десь там далеко є хлопець на ім’я Вінс, який, коли ми зустрінемося з ним, захотів би, щоб я ставився до тебе певним чином. І коли ми зустрінемося, я теж хотів би, щоб так і було. Я бажаю чесно подивитися йому в очі й не хочу нічого приховувати. Бо приховувати щось дуже боляче, це я точно знаю. — Я кинув на Ешлі пильний погляд. — Коли ми звідси заберемося, і ти, і я, ми обоє схочемо згадувати все без сорому щодо моєї поведінки. І я — я теж хочу згадувати ці дні та знати, що поводився як належить. — Я почав нервуватися. — Ми з Рейчел не разом через один мій вчинок. Чи, точніше, через те, що я не вчинив так, як належало. І мені доводиться із цим жити. А секс із тобою чи з будь-ким ще тільки поглибить прірву між нами. Хай би яким гарним той секс був, він не послабить біль від того, що я тепер не з нею. Я нагадую собі про це кожного разу, як я…