Риб’яча кров

Він кивнув.

Мілада простукотіла черевиками по кахлях у коридорі. Я ввімкнула світло в кімнаті. Гонзове ліжко було з чистою постіллю, він спав у хаті дядька. Я завела Міладу у ванну. Коли я лягала, у мене все ще паморочилася голова. Усе крутилося: ритм танцю, світло, тіні — я не могла заспокоїтися. Мені хотілося пити й чимшвидше заснути.

Опівдні я проводила Міладу на автобус до Будєйовіце. По дорозі назад я відчула слабкість у шлунку. Помітила, що постійно роззираюся. Трохи заспокоїлася я тільки у світлиці дядькової хати біля річки. На тахті — неприбрані ковдра й подушка, але Гонзи не було. Я вклала в друкарську машинку чистий аркуш і надрукувала лист. Я написала й празьку адресу на конверті. Найважливіше завдання цього дня було виконано за декілька хвилин. Я спробувала повчитися, але не змогла витримати самотності в кімнаті. Я трошки посиділа з бабусею й дядьком на лавці перед домом. Зі спазмами в шлунку я чекала, коли з’явиться Зденєк. Я заплющила очі від сонячного світла, що лилося понад рікою. Ми грілися всі троє на порозі, ніби кішки. Ніхто не потребував нічого казати. Була неділя, післяобід. Я почувалася тут більше вдома, ніж у батьків. У моїй голові знову промайнула думка, що буде, коли підніметься вода. Раптом я отямилася від голосу, що вигукував моє ім’я. Я автоматично повернула голову праворуч у куток дому, звідки завжди приходив Зденєк, але там нікого не було. А потім я подивилася вниз до річки. Перед воротами стояв Петр.

— Хочеш поїхати зі мною?

— Чому б і ні, — сказала я.

Я поклала лист у незапечатаному конверті на поличку під переднє скло, і ми виїхали з села. Авто видиралося вгору, вузьку асфальтовану дорогу з обох боків огортав ліс. Петр з’їхав на бічну дорогу, де були колії, прориті тракторами, і зупинився перед старим вигнутим шлагбаумом, що перегороджував проїзд. Червоно-білі смужки за роки вицвіли.

— Далі не можна, — сказала я.

— Дурниці, чому ні, — він повернувся до мене.

Я поклала йому руки на плечі, із його губ потроху сходила усмішка, губи лишалися відкритими й були вже зовсім поруч із моїми. Я була вся в його силовому полі, на цій новій території, за усіма попереджувальними написами, табличками про небезпеку, за спущеною завісою.

Увесь тиждень я мала невелику температуру, із телефонної будки біля гімназії я дзвонила в обідню перерву Петрові на роботу. У голові тільки одна думка: коли я зустріну Оліну. Вона не сиділа на площі, коли я після обіду йшла від автобуса; її не було біля мами за прилавком, коли я пішла в магазин по хліб і каву; вона не прийшла ввечері до нас. Навіть її малу сестричку я не бачила.