Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Щоб нам не знесли хату, — сказала я, дивлячись у тарілку.
— Ти ніби маленька…
— Чому?
— Хіба так вирішують справи?
— А як?
— Дай їй поїсти, прошу тебе, — зауважила мама.
— Щодо цих питань була вже давно зустріч у пивниці, — продовжував тато, — і ми говоримо про це в нацкомітеті.
— І про що ви домовилися?
— Про тисячу речей, дівчинко, цим займаються представники в районі.
— Але майже всі в селі нам це підписали.
— Ви позбурюєте людей і зробите більше шкоди, аніж користі.
— Тут ідеться також про передбачувані ціни, Гано, — втрутилася мама. — У селі кажуть, що той, хто першим домовиться з оцінником, отримає хорошу ціну, а хто це відкладатиме, отримає за хату менше.
— Але люди про це також можуть щось сказати, хіба ні?
У тата опустилася рука з листками, він дивився за вікно й на хвильку замовк.
— Ти наївна, — поглянув він на мене, ніби мені було п’ять років.
— Ти знаєш, що роблять люди в тих селах, які мають знести повністю? Пишуть президентові, до міністерств, їздять до Праги, намагаються якось захищатися…
— Що ти про це знаєш?
— Я набирала на машинці їм той лист і знаю від Петра Гразділа, що вони роблять і як не здаються…
Тато махнув рукою.
— Такі рішення приймають в інших місцях, це йде через інші руки.
— Хочеш цю станцію? А греблю? Щоб піднялася вода, і наша, і дядькова хата…
— Але ти ж знаєш, що не хочу! І роблю для цього все, що можу…
— Не робиш.
— Гано, — зауважила мама, що сиділа навпроти мене за столом, як на голках.
— Що ти можеш знати, дівчинко, ти ще занадто мало пережила.
— Ти боїшся. Маху й ще бозна-кого…
— Ну це вже занадто! — підвищив він голос.
Я мовчала й похмуро дивилася в тарілку.
— Ти ще щось робила? Могла б мене люб’язно проінформувати?
— Так, ми розносили в Будєйовіце питальники, із хлопцями з сільськогосподарської школи. Сімдесят відсотків людей висловилося проти станції.
— І що, на твою думку, це означає? Що через це зупинять розпочате будівництво атомної електростанції?
Суп я не доїла, накинула на себе пальто й просто в капцях, що стояли на ґанку, вибігла геть. Я волочилася берегом у напрямку до дядькової хати. Уже здалеку я побачила, що на з’їзді з дороги стояла швидка. Цього ще бракувало!
Я побачила два білі халати й ноші. Я наддала ходу, але швидка вже вирулювала назад на дорогу і їхала в напрямку площі. Я підійшла до воріт. Було вже зачинено, надворі — нікого. Я обійшла хату з боку саду й увійшла через задні двері в паркані. Я трохи постояла під вікном, а потім легко постукала. Спочатку нічого не відбувалося, навіть фіранки не ворухнулися. Потім з-за рогу вийшов Зденєк. Замість робочої блузи на ньому цього разу був светр. Я пішла йому назустріч, і ми взялися за руки. Я поклала йому голову на груди, він дихав мені у волосся й мовчав.
— Що з мамою? — промовила я.
Він мовчав усю дорогу, поки ми не зійшли до річки. Ми сиділи на березі під будинком дядька. Ноги в капцях мерзли.
— Чому маму знову забрали?
— Вона побила собі обличчя. Здається, у неї зламаний ніс, вибитий зуб і подряпини.
— О господи… Як вона це зробила?
— Биткою для м’яса, — сказав Зденєк доволі спокійно, дивлячись на річку, — біля столу в кухні.
— А ти? Ти там був?
— Ми з татом працювали в садку. Прийшли додому, а на столі повно крові…
Я ще дужче притислася до Зденєка, бо стало дуже холодно. Мені спало на думку зайти до дядька на чай.
— Мама дізналася, що вас теж мають затопити?
— Ні, ми їй про це взагалі не говорили. Тато не захотів.
Зденєк спустився аж до води й вмочив у неї руки, мене від того пробрало холодом. Рука в нього була як лід, коли він мене торкнувся.
— Я посварилася з татом.
— Чому?
— Через петицію.
— Це все одно намарне. Ти гадаєш чинуш цікавить, що думають прості люди?
— Чому ти так кажеш?
— Бо я так вважаю.
— Тож ви гадаєте, що краще нічого не робити? Ти сидітимеш біля річки й чекатимеш, коли тобі знесуть хату?
Цар привітав нас гавкотом і біганиною за сіткою, як навіжений. Я його трохи відпустила, і ми бігали у дворі, капці з мене спадали, і незабаром шкарпетки стали мокрі. Я вже промерзла. У дверях веранди з’явився дядько.
— У тебе є ром, Венцо? — закричав Зденєк.
У кухні ми пили чай із торішнім медом. Залишилося ще кілька банок, увесь інший вони зі Зденєком продали. Дядько поліз у шафку за ромом.