Риб’яча кров

— Не робиш.

— Гано, — зауважила мама, що сиділа навпроти мене за столом, як на голках.

— Що ти можеш знати, дівчинко, ти ще занадто мало пережила.

— Ти боїшся. Маху й ще бозна-кого…

— Ну це вже занадто! — підвищив він голос.

Я мовчала й похмуро дивилася в тарілку.

— Ти ще щось робила? Могла б мене люб’язно проінформувати?

— Так, ми розносили в Будєйовіце питальники, із хлопцями з сільськогосподарської школи. Сімдесят відсотків людей висловилося проти станції.

— І що, на твою думку, це означає? Що через це зупинять розпочате будівництво атомної електростанції?

Суп я не доїла, накинула на себе пальто й просто в капцях, що стояли на ґанку, вибігла геть. Я волочилася берегом у напрямку до дядькової хати. Уже здалеку я побачила, що на з’їзді з дороги стояла швидка. Цього ще бракувало!

Я побачила два білі халати й ноші. Я наддала ходу, але швидка вже вирулювала назад на дорогу і їхала в напрямку площі. Я підійшла до воріт. Було вже зачинено, надворі — нікого. Я обійшла хату з боку саду й увійшла через задні двері в паркані. Я трохи постояла під вікном, а потім легко постукала. Спочатку нічого не відбувалося, навіть фіранки не ворухнулися. Потім з-за рогу вийшов Зденєк. Замість робочої блузи на ньому цього разу був светр. Я пішла йому назустріч, і ми взялися за руки. Я поклала йому голову на груди, він дихав мені у волосся й мовчав.

— Що з мамою? — промовила я.

Він мовчав усю дорогу, поки ми не зійшли до річки. Ми сиділи на березі під будинком дядька. Ноги в капцях мерзли.

— Чому маму знову забрали?

— Вона побила собі обличчя. Здається, у неї зламаний ніс, вибитий зуб і подряпини.

— О господи… Як вона це зробила?

— Биткою для м’яса, — сказав Зденєк доволі спокійно, дивлячись на річку, — біля столу в кухні.

— А ти? Ти там був?

— Ми з татом працювали в садку. Прийшли додому, а на столі повно крові…

Я ще дужче притислася до Зденєка, бо стало дуже холодно. Мені спало на думку зайти до дядька на чай.

— Мама дізналася, що вас теж мають затопити?

— Ні, ми їй про це взагалі не говорили. Тато не захотів.

Зденєк спустився аж до води й вмочив у неї руки, мене від того пробрало холодом. Рука в нього була як лід, коли він мене торкнувся.

— Я посварилася з татом.

— Чому?

— Через петицію.

— Це все одно намарне. Ти гадаєш чинуш цікавить, що думають прості люди?

— Чому ти так кажеш?

— Бо я так вважаю.

— Тож ви гадаєте, що краще нічого не робити? Ти сидітимеш біля річки й чекатимеш, коли тобі знесуть хату?

Цар привітав нас гавкотом і біганиною за сіткою, як навіжений. Я його трохи відпустила, і ми бігали у дворі, капці з мене спадали, і незабаром шкарпетки стали мокрі. Я вже промерзла. У дверях веранди з’явився дядько.

— У тебе є ром, Венцо? — закричав Зденєк.

У кухні ми пили чай із торішнім медом. Залишилося ще кілька банок, увесь інший вони зі Зденєком продали. Дядько поліз у шафку за ромом.