Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
Я не знаю, як опинилася перед магазином. Площа шуміла вітром у кронах горобини. Я йшла з порожньою торбою, ніде нікого. Я спускалася до річки й раптом почула за спиною своє ім’я. Я обернулася, біля дерева стояла Анна. Я дивилася на неї, і звідки вона взялася, а потім почала плакати. Вона мене обійняла, і ми стояли кілька хвилин під стовбурами лип.
— А що тепер робити мені, не підкажеш? — забубоніла Анна. — Я люблю вас обох…
Починався травень, і все було таке нове, хоча я весь час сиділа в садку за дядьковою хатою й готувалася до іспитів. До моєї самотності й до відчайдушної зосередженості крізь щілини постійно проникав світ довкола: обідні дзвінки до Петра з телефону на пошті, річка з гусками й качками, дзижчання бджіл із вуликів дядька й Зденєка, відвідини Анни вечорами. їй на економічному теж треба було складати випускні. Ми сідали біля річки й говорили про новини. Це вона першою прийшла з тим, про що вже говорили в пивниці. Майже тиждень я ніде не була, із Петром я востаннє говорила два дні тому. Навіть новини по телебаченню я останнім часом не дивилася. Тепер я дивилася на Анну, зарослий берег річки бринів і дзижчав від комах, я скочила на ноги й дивилася на все це довкола.
— Це означає, що воно може бути тут скрізь? У траві, у воді?..
— Так, вітер тепер дме зі сходу, — сказала вона й теж підвелася, ніби лише зараз усвідомивши, що це означає.
Роззиралася довкола й раптом навіть виглядало якось комічно, хоча й страшно, те, як наївно вона шукала поглядом щось невидиме. Вона пішла за мною до хати. Дядько сидів у кухні, шмат хліба нарізав на менші шматки, на які намащував печінковий паштет із консерви. Бабуся сиділа на стільці біля плити, у своєму власному світі без звуків і з розфокусованим зображенням. Її очі, які вже особливо й не цікавилися довколишнім світом, затято дивилися кудись на шафку й на полотно, вишите блакиттю, що висіло на стіні над буфетом.
— Дядьку, що сталося в Росії?
Він поглянув на нас, що стояли на порозі кухні, настромив шматок хліба, намащений паштетом, на кінчик ножа й поклав це все собі до рота.
— Там, здається, вибухнула атомна електростанція?
— Ну, так кажуть, — відповів дядько, виловив у банці маринований огірок, жував далі й дивився за вікно на садок і бджіл.
Ще якийсь час ми стояли й видивлялися на нього, перш ніж зрозуміли, що більше ми з нього нічого не вичавимо.
Удома я взяла з купки, що рівно лежала під телевізором, учорашню газету й забрала її з собою в кімнату. Тато єдиний у селі виписував «Вільне слово»[16]. Про якусь атомну аварію там не було жодного слова.
Петр прийшов за мною аж під ворота. Я покликала Царя, який утомлено гавкав, швидше тільки з обов’язку.
— Я спочатку стукав до вас у вікно.
— Я вчуся тут, у дядька, тут краще, аніж удома, — сказала я й обійняла його, тримаючись руками за його могутні плечі.
«Я від тебе не відступлюся», — казала я про себе постійно. Я зачинила двері, полишивши відкриті підручники всередині. По дорозі на площу ми зустріли кількох людей, уперше тримаючись за руки тут, у селі, костельна вежа звисока дивилася на нас своїм твердим, пожовклим оком. В автівці ми особливо не говорили, мені здалося, що Петр трохи пригальмував на пагорбі над селом, де в ліс відходила дорога до покинутого шлагбаума. Але обидва ми вже знали, що ми вже за ним і що маємо йти далі, якнайдалі, куди тільки можна. Новою широкою дорогою ми проїжджали повз будівництво електростанції.
Я вперше була сама з Петром у його хаті під номером одинадцять. Вона захопила мене особливим запахом, кольором світла, яке сочилося крізь маленькі квадратики скла, уміщені в дерев’яні віконні рами. Він вів мене коридором по розхитаних дошках. Вони трохи скрипіли від наших кроків. Відразу біля дверей на гачку висів старий мисливський бінокль.
— Дід був мисливцем. У нього було й дві рушниці. Їх забрав тато.
— Яким він був? Я жодного свого дідуся не пам’ятаю.
— Дід? Трошки шалапут, — засміявся Петр, — у нас у сім’ї говорили, що він бабусю звів зі світу. Тільки, насправді, дід помер раніше, аніж бабця.
Я зазирнула у ванну із новими кахлями, крани й душ сяють, ніби срібло, білосніжна кераміка, сніжно-біла неторкнута ванна, чистий махровий рушник складено на старій пральній машинці. Ванна вся світилася, у старій сільській хаті це виглядало навіть трошки дивакувато. Кухня з піччю, тяжкий стіл на трьох ніжках, стільці з високими спинками, старі, але надійні. Комірчина з компотами й банками з консервованим м’ясом.
16
«Вільне слово» — газета, що виходила в часи соціалізму у Чехословаччині під патронатом соціалістичної партії, один із найкваліфікованіших і найправдивіших часописів того часу.