Риб’яча кров

Я звісила ноги з високого ліжка й ледь-ледь заточилася, шлапаючи по ковдрі на підлозі в пошуках картатої синьо-білої сорочки Петра. Я вдягнула її й застібнулася на два ґудзики. Петр спокійно лежав на спині, я впіймала його погляд лишень у дверях. Босоніж я протупотіла по холодних кахлях. Стояла у ванній, по мені дзюркотіла вода, під стелею виднілася гола лампочка, чорний дріт якої було заляпано вапном нещодавнього побілу.

— Два роки тому я переробив електрику у всій хаті.

Він стояв у дверях, подавав мені рушник. Я відчула, уперше в житті, що нічого більше не потребую. Узагалі нічого. М’який рушник вбирав воду й зігрівав, а я дивилася, як Петр, заплющивши очі, схиляє голову під душем, як його гарним тілом стікають потоки води, а довге кучеряве волосся стає вологим і лискучим. Потім ми ще трохи посперечалися про його сорочку, я виборола її собі, вдягнулася й утекла з ванни. Чекала на Петра в кухні. Роздивлялася цю світлу кімнату з одним вікном. Плита була такою ж, як у хаті дядька Венци біля ріки.

— Можна поставити електроплитку, — сказав Петр, коли побачив, як я навприсядки розпалюю заздалегідь заготовленими трісками й шматком газети, — я тут поруч зробив вимикач.

Я сиділа у фланелевій чоловічій сорочці край столу, просто навпроти прочиненого вікна, але холодно не було. Від плитки, на якій готувався чай, ішло тепло. Ми пили чай із хлібом, у комірчині знайшлися масло й варення.

І тоді я вперше почула цю назву. Чорнобиль. Я поклала на кухонний стіл стос газет, які привезла в пакеті з нашого села. Татове «Вільне слово» і ще «Червоне право»[17] з пошти, яке взяла там, коли востаннє телефонувала звідти Петрові.

— Коли це вибухнуло?

— Двадцять шостого квітня, — сказав Петр.

Я брала з пакета одну газету за іншою, гортала їх. Петр пив чай із надщербленого порцелянового горнятка без ручки й дивився на мене.

— Немає сенсу, вони все одно не написали б правди, — сказав він посеред шурхоту друкованого паперу.

Лише одна коротка нотатка, яку я знайшла аж на сьомій сторінці в «Червоному праві» за кінець квітня. Ішлося про пошкодження одного з ядерних реакторів у Радянському Союзі. Ще за кілька днів вони написали про вимірювання повітряних потоків. Я вдруге перечитала цю замітку про себе, а потім — іще раз уголос.

— У ЧРСР проходить безперервне вимірювання стану повітряних потоків, але жодного підвищення радіоактивного фону виявлено не було.

І тільки в найсвіжішій газеті від п’ятого травня я знайшла більше. Статті в обох виданнях були схожими, найперше тому, що нічого важливого не розповідали. Назви Чорнобиль ніде не було. Жодної згадки про атомну аварію. Тільки зізнання про підвищений радіоактивний фон Чехословаччини. А наприкінці статті вже писали, що йдеться про цифри у двісті разів менші від шкідливих для здоров’я людини. Я читала вголос: