Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— А якщо вони не прийдуть?
— Мабуть, вони затрималися біля школи чи ще десь. Вони хочуть усе задокументувати.
— Я гадаю, вони сьогодні вже не прийдуть.
— Ну нічого, прийдуть іншим разом, — махнула я рукою.
— Я поголився, підстриг нігті й видер волосинки з носа, чорт забирай, — вилаявся дядько.
Вони прийшли за півгодини, дві пані й один старший пан. Дядько нервово посміхався. Вони фотографували й записували щось у зошит. Я не відразу помітила, що дядько кудись зник. Одна з тих пані показала мені якийсь лист від міністерства культури. У ньому була шапка й реєстраційний номер. Ішлося в ньому про рішення міністерства й про якісь необхідні заходи для того, щоб скасувати охорону як пам’ятників культури будинків номер 7, 12, 14, 15, 18… там було із вісім хат: наша, дядькова, мами Оліни й батьків Анни. Іще й школа. Я там не знайшла хати Конопків, але, можливо, я просто не помітила. Вони лишилися в хаті десь на годину, казали, що так документують усі будинки.
Дядька я знайшла ввечері в пивниці. Біля столу було гамірно, там сидів тато Хозе й хлопці з лісопилки. У дядька були блискучі очі, він обхопив мене за горло й змусив сісти біля себе на лавку. Замовив мені випити. Він усім замовив випити. Я перекинула чарку в себе, але почувалася там між чоловіками як не своя. Незабаром я викрутилася від дядька, сказавши, що маю йти додому. З-за сусіднього столу до мене посміхався Шваб, але я не зважала на нього й вибігла на площу. Із твердим переконанням, що зустріну Оліну, я проминула по дорозі додому її хату, опустивши голову.
Наступного дня я приїхала зі школи о пів на другу. Зачинилася в кімнаті. Спробувала в кріслі читати книжку, яку мені позичила Мілада, «Молодий чоловік і біла китиха» Парала[15]. На ноги я накинула ковдру, але невдовзі мене перервав стук у вікно. Так стукає у вікно Оліна. Трусилося, здається, не лише скло в рамі, а й усе в мені. Якийсь час я не могла підвестися, але вже не могла й слухати це дзеленчання вікна. Тривога підступила мені до горла. Я відгорнула фіранку, відчинила вікно й втупилася в обличчя Анни. Мені стало трохи легше. Я пробубоніла привітання.
— Оліна тобі переказує, що ти маєш прийти в магазин.
Я навіть не думала, нічого не відповіла Анні, лише, ніби робот, пішла до комірчини й взяла з гачка сітчану торбу. Я вийшла на вулицю, роззирнулася, де Анна, але вона вже пішла. Я йшла дорогою до площі з торбою в руках. Я пройшла повз костел і неподалік магазину зупинилася. Я дивилася на цю торбу. Що я в ній хочу принести? У мені залунав якийсь крижаний сміх. Я відчайдушно ввійшла до магазину. Він був порожнім. Оліна стояла за прилавком із кам’яним виразом обличчя. Тільки її очі мене пропалювали. Руками вона спиралася на прилавок, ніби нетерпляче чекаючи на мене. Я зробила кілька кроків уперед і пройшлася поглядом по консервах, банках і пляшках на вітрині, перш ніж наважилася повернутися поглядом до її очей. Вона мовчала й тільки дивилася. Це неможливо було витримати. Я ковтнула слину, але нічого не сказала.
— Привезли десерти, тож я тебе й покликала, — сказала вона.
Тон її голосу звучав, як зимова холоднеча. У ньому бриніла іронія, якийсь відчайдушний сміх і переляк.
— Ти моя найкраща подруга, я знаю, що ти любиш заварні тістечка, тож я для тебе декілька й приховала.
— Оліно, облиш…
— Зажди, хіба ти не моя найкраща подруга?
— Олі, я не знаю, що сказати.
— Але ж ми подруги, ні? Із самого дитинства, коли ми разом гралися в пісочниці?
— Я прошу тебе, Оліно. Я жахливо почуваюся, знаєш…
— То ти жахливо почуваєшся, бідненька? Страждаєш, так?
— Петр із тобою говорив, то напевно…
— Так, Петрик мене відвідав, ми чудово поговорили. Він теж страшенно страждає, нещасний.
— Чорт забирай, облиш це, Оліно!
— То ти візьмеш ці тістечка, Гано? — запитала вона медовим голоском.
Лише тепер я помітила, що з лівого краю прилавка стояла дерев’яна коробка, вистелена прозорим папером із жирними плямами й залишками якогось крему чи вершків. У куточку притулилося два тістечка.
Олінине обличчя потроху ніби згасло, усмішка застигла нерухомо. Волосся зачесано назад у хвостик, мамин білий халат, трохи вже потертий біля кишень і спереду, біля застібок. Потім її губи нарешті заворушилися.
— Я не знаю, чим ти його привабила, — почала вона повільно, іронічна ласкавість уже зникла з її голосу, — чи крутила ти перед ним своєю дупою, чи щось інше. Але Петр мій і завжди буде моїм, запам’ятай це.
— Оліно, я…
— Я нічого не хочу чути, — перебила вона мене й продовжила далі тихо, ніби підготовану завчасно, промову. — Петр любить мене, ту ванну в хаті він переробляв для мене, ти, хвойдо. І якщо ти там оселишся, то принесеш усім тільки смуток. А Петр до мене все одно повернеться, зваж на це.
15
Парал Владімір (1932) — чеський письменник, його творчість доволі неоднорідна. Роман «Молодий чоловік і біла китиха» (1973) написано в соцреалістичному стилі.