Хатина дядька Тома
- Автор: Бичер-Стоу Гарриет
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Переводчик: Л. Кузнєцова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Хатина дядька Тома». Краткое содержание книги:
— Кажуть, ми повинні коритися. Та як же я можу коритися!.. Коли б я хоч знала, куди тебе повезуть і як тобі там буде! Пані обіцяє, що десь через рік чи два викупить тебе. Але ж ніхто ще не вертався живий з того клятого пониззя. Негрів там мордують до смерті! Я сама чула, що вони конають від тяжкої праці на тих плантаціях.
— Дякуймо богові хоча б за те, що продали мене, а не тебе чи дітей,— сказав Том.— Тут вам жити безпечно, і коли вже й скоїться щось лихе, то тільки зі мною...
О мужнє, хоробре серце! Тамуючи власний біль, Том намагався хоч якось розрадити дружину Він аж охрипнув, у горлі йому стискалось, але голос його звучав твердо й безбоязно.
— Це бездушно, несправедливо! — обізвалася тітонька Хлоя.— Хазяїн не мав права віддавати тебе за борги. Своєю працею ти заробив йому куди більше грошей, ніж він оце тепер за тебе взяв, удвічі більше! Йому б давно вже слід дати тобі волю, ти її заслужив. Може, тепер йому справді прикрутило, та все одно це несправедливо. І нехай мене хоч б’ють, хоч ріжуть, я однаково це казала й казатиму! Продати такого вірного слугу, що дбав про його добробут більше, ніж „про свій власний, і цінував його більше, ніж дружину та рідних дітей! Продати таке щире, віддане серце, аби лиш самому виплутатись із халепи — хіба ж це не тяжкий гріх?!
— Годі, Хлоє! Якщо ти любиш мене, не кажи такого. Хтозна, може, ми ніколи більше й не побачимось! Але знай, Хлоє, кожне твоє слово проти хазяїна ранить моє серце. Чи не поклали мені його на руки ще немовлям? Отож і не дивно, що я так дбав про нього. Та що йому! Хіба він буде думати про бідолаху Тома! Пани звикли, щоб усе для них робилось, на те вони й пани. Одначе наш хазяїн куди кращий за інших. Де ти ще бачила, щоб слуги жили так, як ми? Та він і не
допустив би, щоб мене спіткало таке лихо, коли б знав про все наперед. Я певен, не допустив би.
— Нехай там хоч як, а щось він зробив недобре,— сказала тітонька Хлоя, для якої справедливість була над усе.— От не знаю я, що саме, але щось воно не. гаразд, це н а п є в н є.
— Покладімось на ласку божу! Як судилося, так усе й буде.
— Як на мене, це мала розрада,— відказала тітонька Хлоя.— Ет, та що там про це балакати! Ось я краще спечу коржа та зготую тобі добрий сніданок, бо хтозна, коли ти тепер такого скуштуєш...
Незабаром сніданок уже парував на столі. Того ранку місіс Шелбі увільнила тітоньку Хлою від роботи у «великому домі», і бідолашна жінка доклала всю свою снагу до тієї прощальної трапези. Вона зарізала й попатрала найдобірніше курча, спекла коржа — саме такого, який смакував чоловікові,— і виставила кілька таємничих глечиків, що з’являлися на столі тільки на великі свята.
— Ти ба, Піте! — зраділо вигукнув Моз. Оце-то бенкет у нас сьогодні — І в ту ж мить схопив шматок курчати.
Тітонька Хлоя дала йому замашного ляпаса.
— Ану киш! Бідний тато останній раз снідає вдома, а вони, бач, зраділи!
— Хлоє!..— лагідно докорив їй Том.
— Ой, несила мені! — мовила тітонька Хлоя, затуляючи обличчя краєм фартуха.— Усе йде шкереберть, отож я й не тямлю, що роблю.
Хлопчики стояли принишклі, позираючи то на батька, то на матір. Тим часом мала дівчинка вчепилася за материну спідницю і зайшлася настирним, вимогливим криком.
— Ну годі! — сказала тітонька Хлоя, витираючи очі й беручи на руки дитину.— Не буду більше... А тепер сідайте їжте. Це моє найкраще курча. І вам, хлоп’ята, щось перепаде. Насварилась матуся на вас, бідолашних.
Хлопчиків не треба було просити двічі, і вони враз накинулись на їжу. Та й недарма, бо якби не вони, то навряд чи хтось віддав би належне всім тим ласощам.
— Ну, а тепер,— сказала тітонька Хлоя, прибравши зі столу,— треба поскладати твої речі. От тільки б він
не забрав їх у тебе. Знаю я, що вони за люди, ті торговці,— геть усі лихі й підлі! Ось дивись — у цьому кутку твоя тепла білизна, як нападе ревматизм. Бережи її, бо іншої тобі ніхто там не справить. З цього боку старі сорочки, а з цього—нові. Панчохи твої я звечора доплела й поклала всередину клубочок вовни, щоб було чим їх штопати. Та тільки хто ж тобі тепер штопатиме?..— І тітонька Хлоя, знову знеможена горем, похилила голову на скриньку і заридала.— Ой лишенько! Це ж ні одна душа тебе не догляне, чи то здорового, чи хворого! То де вже мені тепер бути добрій!..
Хлопчики, поївши все, що було на столі, помалу збагнули, що в домі щось не гаразд. Бачачи, що мати плаче, а батько дуже смутний, вони й собі почали пхикати і терти очі. Дядечко Том посадив на коліна малу донечку і дав їй волю розважатися досхочу. Дівчинка дряпала йому обличчя, смикала за чуприну й раз у раз верещала від захвату, щиро радіючи з якихось своїх почуттів.