Укус огняного змія
- Автор: Тисовська Наталя
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Наш час
- ISBN: 978-966-8174-76-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Укус огняного змія». Краткое содержание книги:
— Знов Марія Каллас спокою тобі не дає? — ущипливо запитала я.
Ростислав у відповідь одразу пройшов до кухні, примостив на стіл пластикову прозору коробку. Всередині я побачила два кусні смаженого м’яса з гарніром.
— Розігріємо? — звів брови гість. — Я ще не вечеряв. Ти, либонь, також…
На сварливій пательні, яка плювалася киплячою олією, м’ясо ще апетитніше зарум’янилося. Хто б оце ще так зі мною панькався? І куховарити не треба.
— Цікавий браслет, — примружився Ростислав, коли я виставляла тарілки. Важко було зрозуміти, що бринить у його голосі: щира цікавість, тривога, здивування? — Змій-uroboros. В індійській міфології символізує нескінченність Всесвіту… Браслет давно у тебе?
— Від позавчора.
— Хтось подарував?
— Ні, це, радше, спадок. Хіба я тобі не розповідала? У мене кузинка загинула, Кароліна Сокальська, от вона чомусь вибрала мене у якості спадкоємця.
— Кажеш — загинула? А що сталося? Нещасний трапунок?
— Її вбили.
— Вибач. Мені не треба було… так настирливо.
— То нічого, — відмахнулася я. — Я з нею не була особисто знайома. Чесно кажучи, про її існування дізналася пару місяців тому.
— Тоді скажи мені одну річ, — голос мого співрозмовника став напруженим, — як саме її вбито?
— Навіщо питаєш?
— Спочатку скажи.
— Її задушили.
Ростислав надовго замовк. За цей час ми встигли розправитися з м’ясом і перейти до солодкого: в крамничці в будинку побуту, де перевіряла браслет, я купила шоколадку. Спідлоба розглядала я свого гостя. Раніше якось не помічала, які в нього глибокі зморшки довкруж світлих очей. Чи це тільки щойно вони проявилися — при звістці про убивство? Та яке йому діло до незнайомки, будь вона тричі задушена?
— То ти поясниш мені свою цікавість? — не витримала я.
— Поясню. Подивись на свій браслет, — він узяв мене за руку, — що ти бачиш?
— Змію, яка кусає себе за хвіст.
— А я тобі можу з майже стовідсотковою певністю сказати, як саме була задушена твоя кузинка.
На тому шнурку, який обвили довкола її шиї, з одного кінця мала бути маленька петелька. Другий кінець просунули крізь петлю — і потягнули. Тобі це нічого не нагадує?
— Це ніби як та змія? — спантеличено вигукнула я. Невже нагромадження нісенітниць, яке я прочитала в газетній замітці, мало-таки під собою ґрунт?
— Я переконаний.
Ростислав хруснув кісточками пальців, і я здригнулася від цього звуку.
— Але як ти знаєш?
— Розумієш, — він витер пальці серветкою, тоді зіжмакав її, почав нервово терти стіл, — ця змія не раз описана в книжках, де йдеться про таємні братства. Не всі таємні братства сповідували величні ідеали прогресу. Так, частина Вільних Каменярів головним символом вважала молоток — інструмент будівничого. А пам’ятаєш, ми тобі розповідали про інші символи? Про косинець? Так от, деякі братства головним символом обрали саме косинець — трикутник, знак диявола.
— А до чого тут моя кузина?
— Не знаю. Але змія, яка кусає себе за хвіст, це теж один із символів деяких братчиків. І якщо вони хотіли комусь помститися, то душили свої жертви саме в такий дивний спосіб, імітуючи змію.
Господи, куди я потрапила? Чи не могла я пересидіти ще хоча б півроку за океаном, тим паче, що візу мала до кінця листопада і легко б її продовжила? Навіщо я повернулася додому саме тепер? Якби я розповіла моїм заокеанським університетським друзям оці всі нісенітниці, що трапилися зі мною за останні два тижні, то вони просто взяли б мене на кпини. Я й сама була готова вголос зареготіти від однієї думки про Вільних Каменярів, трикутник диявола і напис, який проступає крізь пару…
— Наталю, а звідки у твоєї кузинки браслет?
— Спитай щось інше. Навіть слідчий не зміг цього вияснити.
— А не могло так статися, що вона ним заволоділа випадково, а вони запідозрили — вкрала?
— Хто — вони?
— Братчики.
— Тільки не кажи мені, — відмахнулася я, — що у нас і сьогодні існують таємні братства. Це глупство. Я в це нізащо не повірю.
— Ніхто напевне не знає…
— Ні!
— Але плітки настійливо ширяться…
— Ні!
— І Пилип Прокопович мені якось по-секрету обмовився, що він достеменно знає про існування одного такого братства в Києві…
— Ні!
— Та я не наполягаю, — здався Ростислав. — Не хочеш вірити — не вір. Я, зізнаюся, сам не надто вірю… Але вбивство твоєї кузинки, погодься, наштовхує на роздуми.
— Ні!
Бах! Згасло світло.