Укус огняного змія

— Ось вона!

— А-а-а! — зарепетувала я до тіні, яка насунулася до мене, яко тать у ночі. Ростислав зламав кілька сірників, перш ніж запалив свічку. Світло блимнуло, і я прозріла. У руках мій гість мав синій скляний підсвічник із новорічним малюнком: колодязь із журавлем, трохи далі дерев’яна хатина, молодий місяць угорі, — і більш нічого.

Ростислав здивовано блимав повіками.

— Як ти мене налякав! — обурилася я. — Хіба можна так підкрадатися? Тут би мене грець і хопив — і що ти б тоді робив у чужій оселі наодинці з бездиханним тілом?

— Дурниці верзеш, — відмахнувся Ростислав. Він поставив запалену свічку на стіл, і пломінь замерехтів дрібно, підхоплений ледве вловимим протягом з дверей. — До речі, — продовжив мій гість по хвилі, — доки я тут блукав у потемках, згадав іще дещо. Я, було, міфологією цікавився, ще в інституті, якісь уривки досі пам’ятаю. Наскільки пригадую, найбільшу роль змія відіграє, либонь, ув індуїстській міфології…

— Це ти про нага? — і собі пригадала я студентські роки.

— Так. Ти знаєш?

— Не дуже пам’ятаю, ану, нагадай!

Ростислав переставив підсвічник так, щоб краще бачити мене. Тепер його обличчя опинилося зовсім у затінку, тільки іноді, коли він повертав голову набік, чітко окреслювався горбоносий профіль, і в такі миті видавався він хижим, зухвалим.

— Нага — це змії, які мали одну або кілька людських голів…

— Так-так-так, — кивала я.

— Нага вважаються мудрецями й чарівниками, вони можуть змінювати власну зовнішність і оживляти мертвих. Жіноче уособлення нага — нагині — красуні, яких часто беруть собі за дружин царі та герої…

— Але ж ти не просто так це згадав, еге ж? Давай, переходь уже до ключового моменту розповіді, бо я знемагаю.

Ростислав зиркнув на мене так, що я миттєво пожалкувала про те, що згадала про знемогу. Щоки мої миттєво спаленіли — щастя, що в кухні було таке кепське освітлення. Під столом я пригрозила Ростиславові кулаком, не наважуючись виказати свої почуття відверто. Ох, буде нагода, я його теж зажену на мілину…

А він уже продовжував оповідь.

— Нага належить підземний світ — патала, де вони стережуть незліченні скарби землі…

— Незліченні скарби землі… — відлунням повторила я. — І ти натякаєш, що й моя змійка може бути охоронцем незнаного скарбу?!

— Хтозна, хтозна… — Ростислав нервово потер руки. Свічка блимнула — й одразу потому запалилося світло. Містична мла розсіялась, і мені зробилося трошки смішно й ніяково, що ми допіру серйозно розмовляли про нага — охоронців підземних скарбів. Браслет видався холодним і чужим, він наче глумився з мене: вгадай, вгадай мою таємницю!..

Чому я вирішила, що Кароліна Сокальська сама залишила браслет у гробівці в надії на те, що його коли-небудь знайдуть? Чому я така певна цього? Просто тому, що нагромадження незрозумілих, нелогічних подій зрештою мусить мати якусь внутрішню логіку, що її я просто ще не маю змоги побачити? «Красти іграшки чужі…» Чи не про цю саме іграшку, яка красується на моєму зап’ястку, мова? Але ж цю іграшку я не крала — вона сама прийшла мені до рук — тоді, коли я менше за все на це сподівалася.