Поріг безсмертя
- Автор: Борунь Кшиштоф
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Поріг безсмертя». Краткое содержание книги:
Повість гостро антирелігійна. В ній автор руйнує обіцяне церковниками загробне життя.
Трохи згодом вона повернулась, оповістивши, що господар поїхав на лісопильню, бо там у нього якісь клопоти з робітниками, але вона розмовляла з ним по радіотелефону і він сказав, що повернеться через півгодини. Сеньйора Долорес наказала подати «чогось випити» і покликати Ігнасіо, що чекав у холі.
Хлопець дедалі дужче хвилювався і раз по раз розпачливо поглядав на священика, шукаючи в нього підтримки й допомоги, а можливо, навіть захисту від небезпеки. Зрештою, Альберді стримував, як міг, допитливі поривання своєї сестри, усвідомлюючи, що в такий спосіб од Ігнасіо багато не дізнаєшся. Переляканий хлопець відповідав на запитання сеньйори Долорес лаконічно, і лише заспокійливі слова священика схилили його до детальніших пояснень.
— Отже, Маріо ночував у тебе вдома, а не в інституті? Розкажи докладніше, як усе було. Ніхто не має ніяких претензій ні до тебе, ні до твоїх батьків. Навпаки, ми дуже вдячні вам за турботу про Маріо, — лагідно вмовляв Альберді. — Ну, коли він до вас прийшов?
Ігнасіо довірливо дивився на священика.
— Увечері, превелебний отче. Він казав, що був у вас, але не застав.
— Так. Я вернувся пізно, — кивнув Альберді. — А чому він не зайшов до мене вранці?
— Я не знаю… Він уже не міг чекати. Ми вийшли з дому на світанку. Він казав, що вранці повинен бути в інституті Бурта.
— І тієї ночі він сказав тобі про свою розмову з батьком?
— Ні, не тоді, превелебний отче. Він розповів мені про це дорогою, як ми йшли вранці в інститут. Казав, що квапиться, бо на нього чекає його старий… тобто, він сказав, батько. Тоді я йому й кажу, що цього не може бути, бо його батько помер. Але він став доводити, що це можливо. Та я нічого не зрозумів… Я гадав, що йому в голові замакітрилося…
— І через це він узяв тебе з собою в інститут?
— Ні, превелебний отче, це було пізніше. Я пішов із ним тому, що він боявся, аби його не спіймали.
Хлопець замовк і невпевнено глянув на сеньйору де Ліма.
— Не бійся. Говори відверто, — підбадьорливо сказав Альберді, рукою подаючи сестрі знак, щоб вона мовчала.
— Маріо сказав, що його вже раз спіймали… А я знаю такі стежки… — він несподівано замовк і звернув на інше — Отож коли ми вже були недалеко від інституту, в кущах, по цей бік паркану, Маріо сказав, аби я його почекав. Потім його довго не було, і мені спало на думку подивитися, що там діється. І тоді я перебрався на другий бік…
— Через паркан?
Ігнасіо похнюпився.
— Ну, і що далі?
— Потім вийшов Маріо і трохи розгнівався, що я переліз. Але далі сказав, аби я йшов за ним. Тільки обережно, щоб мене ніхто не побачив. Ми спустилися сходами в підвал. Але там були замкнені грати… І не можна було йти далі. Лише здалека виднілися якісь скляні ящики… Великі, як… — він оглянувся довкола, — як оця кімната. І ще повно рурок, рурочок… А Маріо тоді сказав, що «він» у цьому сидить… Тобто… Його батько…
— І ти не боявся?
— Тоді ще ні. Не було чого! А втім, я не дуже вірив, щоб там хтось міг сидіти… Я думав — він мене дурить… Так я йому й сказав. І тоді він дуже з мене сміявся, а потім наказав іти за ним нагору в якусь малесеньку кімнатку. Там не було ні вікон, ні столу, тільки така величезна шафа з лампочками, і маленька шафа, і ще кілька менших, і стільчики… Деякі з лампочок блимали, інші — ні. Потім прийшла якась сеньйора в білому. Вона дуже гнівалася на Маріо, що він привів мене сюди, але потім сказала, що це він добре зробив, бо інша сеньйора пошле через мене відомість до вас, отче. І вийшла. Тоді Маріо щось зробив і почав розмовляти з своїм батьком. Батько просив, аби Маріо йому допомагав… Я сам чув. Так, немовби він говорив по радіо або сам сидів у такій маленькій шафі… Маріо сказав, що це він!
Ігнасіо замовк, запитливо дивлячись на священика.
Я глянув на сеньйору Долорес. Вона хоч і слухала напружено хлопцеву розповідь, проте дивилася зараз не на нього. Я простежив за її поглядом і тільки тепер помітив, що в дверях зали, спираючись на одвірки, стоїть да Сільва. Я хотів підвестися, але він тієї ж миті помітив мій нерішучий рух і, стуливши повіки, подав мені знак не видавати його присутності.
Та було вже пізно. Альберді, що сидів. спиною до дверей, обернувся і, побачивши господаря, квапливо підвівся з крісла.
— Вітаю вас! — промовив да Сільва таким тоном, ніби щойно зайшов. — Не турбуйтесь.
— Я не казала тобі, що сталося! — вигукнула сеньйора Долорес, підхопившися з крісла. — Маріо ночував сьогодні не в Естебано, а, здається, десь у селі. Учора весь день він просидів в інституті і сьогодні вранці знов туди пішов. Ігнасіо каже, що там перебуває й Хосе!..