Політ завдовжки в життя

Вони з Риткою закурили, дивлячись один одному в очі. Першою заговорила Рита.

— А знаєш, Машка, якби ти тоді сказала, що любиш Антона, то я теж все для тебе б зробила. Я б терпіла і страждала, але я би хотіла бачити тебе щасливою.

— А ви що, вже на ТИ? — здивувався я.

— Так, уяви, і давно. — сказала Мері. — Ми ж подруги. До речі, і ти, Антон, теж можеш бути зі мною на ТИ. Я вже не училка ваша, а вік — це поняття дуже відносне. Тим паче, після таких відвертих зізнань.

— Ну, не знаю, Маріє Петрівно, мені поки якось незвично. Може, з часом звикну до цієї думки.

— З часом… А ти знаєш, що таке час? Знаєш, можна прожити з однією людиною під одним дахом сто років і не знати, як його звуть, а можна в одну мить зрозуміти, що хтось тобі дуже дорогий, а можна і взагалі назавжди втратити все найдорожче.

— Це Ви зараз про що, Маріє Петрівно? — запитав я.

— Діти мої, я скажу вам одну сумну річ. Я Маринці вже розповіла. Так ось, я, так само як і вона, вийшла заміж.

— Машка!!! Та хіба ж це сумна річ! — вигукнула Ритка і полізла цілуватися до Мері.

— Сумна, Рито. І, знаєш, чому? Тому що мій чоловік — іспанець, і завтра ми летимо до Барселони, а звідти на Пальму-де-Майорку. Тому, я навіть і не знаю, коли ми тепер побачимося…

Ритка випустила з обіймів Мері, відійшла на один крок назад і сіла просто на бордюр в своїй вечірній сукні. Крізь щільно стиснуті на обличчі долоні я чув тихе схлипування. Але я нічого не міг зараз вдіяти, та й Мері теж. Я подивився на Мері. Вона, закинувши голову до зірок, тоненькою смужкою випускала в небо сизий дим. За рухами її плечей я зрозумів, що вона теж плаче.