Політ завдовжки в життя
- Автор: Грей Алекс
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Політ завдовжки в життя». Краткое содержание книги:
— Та, Ви жартівник. — сказав я, озираючись на всі боки. Дружин наших дійсно не було видно. — Але я можу Вас заспокоїти, я їх бачив в літаку перед виходом, тому у Варшаві вони точно не залишилися.
— А Ви, хіба знаєте мою дружину? — здивувався Нік.
— Та, ви ж мені її самі показували, в червоній сукні. Вона ще з моєю дружиною сиділа. Ми ж посварилися трохи, і вона сказала, що зі мною сидіти не хоче, і сіла на вільне місце, тобто поряд з вашою дружиною. Так, що я їх бачив постійно.
— Так? Дивно, а я такого не пам'ятаю. А коли це я Вам свою дружину показував? — не переставав дивуватися Нік.
— Та ще під час першої пляшки шампанського.
Ми засміялися, і Нік обійняв мене за плечі.
— Я, взагалі то, не люблю літати, але сьогодні був дуже захоплюючий політ. Ви так цікаво розповідали, а я Вас слухав, і за ці кілька годин у мене в пам'яті промайнуло все моє життя. У кожного у нас є своє життя, свої історії, і свої маленькі секрети. Вийшов сьогодні такий собі екскурс в минуле, в спогади, я б навіть сказав, що сьогодні у нас був політ завдовжки в життя.
— Красиво сказано. Політ завдовжки в життя. — сказав я. — І все ж, де наші дами?
Тут у мене в кишені завібрував телефон. Це прийшла СМСка від Рити: «Ну, скільки можна чекати? Ми чекаємо на вас в таксі. Білий «мерс» біля Макдональдса». Від серця одразу відлягло і всередині мене почала розтікатися якась тепла хвиля.
— Підемо, — сказав я Ніку. — Вони нас чекають он в тому таксі. — І я вказав йому на білий «Мерседес» з шашечками на даху.
Це був невеликий мінівен, тому ми всі сиділи в одному салоні обличчям один до одного. Першим заговорив я:
— Рито, знайомся, це Микола, або просто Нік. Пам'ятаєш, він писав статтю про нас в минулому році? А це — моя дружина Маргарита. — сказав я, вже звертаючись до Миколи.
— Маргарита? — здивовано перепитав він. Та сама Рита? А я думав, що Рита — це вигаданий герой, ну або, принаймні, Ви ім'я своєї коханої змінили. Дуже приємно. — він підвівся і поцілував Риті руку.
— Що значить, та сама? Ви що, мене обговорювали? — спитала Ритка.
— Та, не обговорювали, а просто розмовляли про мене, про тебе, про музику, про життя. — викрутився я.
— Ну, я так розумію, що Ви, Маргарито, з моєю дружиною вже познайомилися, тому представлю її Вам, Антон. Це, як Ви вже здогадалися — моя дружина, вона ж та сама Олена.
— Дуже приємно, Олена, чув про Ваші подвиги. Як казав колись Чингіз-Хан: «Міста треба брати чарівністю». Це він про Вас, напевно, говорив.
— Дякую за компліменти, Антон. — відповіла Олена, і, звертаючись до Ніка, сказала. — А ти базікало. Знаєш, що базікало — це знахідка для шпигуна.
Всі засміялися, а я, скориставшись такою невимушеною паузою, сказав Риті:
— Ритуль. А ти коли встигла нові туфлі придбати. Я, начебто, всі твої двісті пар туфель знаю, а ці мені не попадалися на очі. У будь-якому випадку, вони просто шикарні. Ось, чого в тебе ніколи не забереш, так це твого смаку.
Не даючи нічого відповісти Ритці, Нік сказав своїй дружині:
— Альона, мене сьогодні у Варшаві Антон пригощав кавою. Кажуть, що польська кава найкраща, що поляки взагалі славляться кавою, так от, у них кава — лайно. Зовсім не те, що вмієш готувати ти. І ось я для себе вирішив, що, коли приїдемо додому, я обов'язково навчуся варити справжнісіньку каву. Я навіть піду на курси баристо, якщо треба.
— Так, мужики… — сказала Ритка. — А ви вмієте викручуватися. Ну та, гаразд, ми тут порадилися трохи і вирішили пробачити вас, тож, можна було так не напружуватися з компліментами. Але нам все одно приємно, правда, Оленко?
— Та ти подивися на них, вони ж просто лапочки, ну як можна на них довго ображатися.
Так, жартуючи, ми доїхали до міста. Був ранній літній вечір, сонце ще не сховалося за дахи будинків, і від його променів, а ще й від випитого шампанського очі не могли переносити стільки яскравого світла і мені довелося одягнути свої сонцезахисні окуляри. Хотілося спати. Ми розпрощалися, але домовилися зустрітися найближчим часом. Вони поїхали на таксі далі, а ми спустилися в підземний перехід.
Літо. Вечір. Місто жило своїм життям. Хтось поспішав з роботи додому, хтось прямував до ресторану, хтось просто гуляв, відпочивав, люди були у відпустках, на канікулах, на роботі. І саме в таке скупчення різноспрямованого народу, ми і влилися з Ритою, спустившись в підземний перехід. За останні роки цей перехід переріс з простого способу переправки людей на інший бік вулиці в повноцінний маленький світ, що живе своїм підземним життям. Одні торгували, інші купували, хтось роздавав рекламки про приїзд нового цирку, хтось співав під гітару в цьому підземному царстві. Саме ця чиясь гра на гітарі і змусила мене зупинитися, коли ми проходили повз імпровізовану сцену. Знайомі акорди, знайомі ритми, а найголовніше, знайомий голос. Ні, я точно не міг сплутати цей голос ні з чиїм іншим. Я зупинився і став слухати. Рита теж стояла поруч тримаючи мене за руку. Коли пісня стихла, я почув: