Політ завдовжки в життя
- Автор: Грей Алекс
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Політ завдовжки в життя». Краткое содержание книги:
— МИ?! — вигукнула Рітка. — Я не можу в це повірити, Андрій Павлович, Ви жартуєте!
— А доведеться повірити. Чому я говорю практично, бо ще рік вам доведеться повчиться тут, на батьківщині, поки оформляться всі документи, а на другий курс ви автоматично їдете до Варшави. Ви Раді?
— Звичайно, раді, Андрій Павлович. — радісно сказав я. — Ви уявляєте, ми з Ритою сьогодні йшли через парк і обговорювали своє майбутнє. Вона сказала, що не бачить ніякої іншої альтернативи, крім як поступати до консерваторії. А тут Ви таку новину!
Це був найкращий день у моєму житті. Ми виграли конкурс, стали практично студентами консерваторії, наша Марина знайшла чоловіка і повернула собі подругу. І в решті, коли ми вже прощалися в передпокої, Андрій з Мариною зробили мені ще один подарунок. Вони подарували мені ту саму старовинну скрипку, на якій я грав у них вдома. Тепер я не розлучаюся з нею ніколи і ніде, а сама скрипка завжди нагадує мені про той вечір.
Закінчилися випускні іспити, а з ними і наша шкільна пора. Було досить сумно усвідомлювати, що десять років дитинства пролетіли так швидко. Нас всіх чекало нове доросле життя. Зі спортом у мене не склалося, мої спортивні мрії так і не здійснилися, зате я зумів досягти досить непоганих успіхів в музиці. На відміну від інших наших однокласників, ми з Риткою вважали себе вже студентами, але домовилися цю таємницю зберігати до самого кінця.
Настав випускний бал. Директор попросив нас з Ритою зіграти для батьків і для вчителів. Ми грали шкільні сльозливі вальси типу «Коли підеш зі шкільного двору…», потім на прохання завуча зіграли фрагмент з Чайковського. А потім почалися танці. Ми змогли, нарешті, забути про те, що ми музиканти, і просто занурилися в світ дискотеки. Грав тоді на випускному досить популярний у нас в місті ансамбль. Під час одного з повільних танців, коли ми з Риткою кружляли по залу, я помітив біля стіни знайомий силует. Тоді я міг дати на відсіч свою руку, бо я був впевнений на всі сто, що це був Інга. Я хотів зупинитися, але Ритка не випускала мене зі своїх обіймів. Навпаки, вона ще сильніше притулилася до мене і поклала голову мені на груди. Перестала грати музика, пари розійшлися по кутках, лише тільки ми стояли посеред залу обійнявшись. Я в дивився Інзі прямо у вічі, а вона, не відводячи погляду, дивилася на мене. Знову заграла музика, і ми знову почали танцювати. Інгу я випустив з поля зору і загубив. Після закінчення танцю, я вирвався з Риткіних обіймів і побіг в сторону, де стояла Інга, але її там не було. Я вибіг на вулицю, але і тут не було нікого. Я стояв і дивився в темряву.
Нічого не розуміючи, я повернувся в зал, пройшовши повз Ритки, намагаючись не помічати її. У залі знову звучав вальс. Хтось смикнув мене за руку, і я знову опинився в чиїхось обіймах. Це була наша Мері Попінс.
— Ти не хочеш запросити даму на вальс? — запитала Мері.
– Із задоволенням, Маріє Петрівно.
І ми танцювали. Якби мені два роки тому сказали б, що я буду танцювати вальс, я б розсміявся цьому жартівнику в лице. Але, завдяки Марині, тепер я танцюю, тепер я живу в світі музики, а всі дивляться на мене і захоплюються. Але тільки я знав, що граю я не для них, і навіть не для себе. Я грав для НЕЇ, а вона цього не чула.
— Антон, мені треба з тобою дуже серйозно поговорити. — сказала Марія Петрівна. — Але не тут. Зараз знову почнуться танці і ми з тобою поговоримо, добре?
— Добре, Маріє Петрівно. — відповів я.
Після вальсу, ми з Мері продефілювали під ручку через весь зал, і я ловив веселі погляди вчителів, батьків і своїх однокласників. Я не знав, чому вони раділи, тому, що закінчили школу, чи тому, що тепер всі стали по справжньому дорослими, чи тому, що з завтрашнього дня реально ніхто не скаже: «Чому ти знову запізнився до школи?» Вони раділи, а мені було не весело. У натовпі я зловив Риткін погляд. Його було важко не виділити серед інших, бо в її очах теж стояв якийсь смуток. Але у мене не було настрою зараз в цьому розбиратися. Почалися танці. Залишивши Мері, я знову тихенько вийшов зі школи у двір.
Я стояв і дивився на зірки, слухав цвіркунів і підставляв обличчя назустріч теплому червневому нічному бризу. А думки мої були зараз не в цьому галасливому залі, де звучав рок-н-рол і веселилися мої однокласники. Мої думки були зараз з Інгою. За два роки я вже звик до того, що її немає, і що вона вже не повернеться. Часом у мене виникало відчуття, що її і не було ніколи, що це лише плід моєї дитячої уяви. Не знаю, скільки часу я так стояв, але з роздумів мене вивела Ритка.
— Ще не набридло ховатися від усіх? — спитала вона.